Ветеран війни Петро Дудник пішки пройшов близько 120 кілометрів на протезі, щоб зібрати кошти для війська. Піший марафон стартував 1 липня у Вінниці та завершився 8 липня у Хмельницькому на Алеї Героїв.
Історія ветерана Петра Дудника
До повномасштабного вторгнення Петро Дудник жив звичайним цивільним життям. Родом він із Покутного, що на Вінниччині, працював у Києві на будівництві. Саме там його і застало 24 лютого 2022 року.«Прокинувся від того, що щось гримить. Спершу подумав, що це дощ… Але який взимку може бути грім? Того ж дня вирішив повертатися додому. Дорога була складною, з Києва додому їхав 17 годин», – згадує Петро Дудник.
Вдома чоловік побув лише кілька днів. Каже, на душі було настільки важко, що всидіти на місці просто не зміг, тож зібрав наплічник і пішов до військкомату. Коли Петру запропонували записатися до територіальної оборони, він відмовився. «Кажу: «Ні, хочу на передову». Мене записали й відправили додому чекати дзвінка. Зателефонували вже за два дні й запитали, чи я готовий. А в мене наплічник стояв зібраний, я його навіть не розпаковував. Кажу: «Готовий». І вже 3 березня я прибув у частину», – розповідає захисник.
Після військового вишколу Петро з побратимами вирушив на фронт. Він пригадує, що це було якраз перед Великоднем 2022 року. Чоловік потрапив до 59 окремої мотопіхотної бригади, де став оператором протитанкового ракетного комплексу «Корсар». Воювати довелося на межі Миколаївської та Херсонської областей. Назви населених пунктів Новомиколаївка та Тернові Поди, зізнається захисник, назавжди врізалися в пам’ять.
Поранення захисник отримував двічі. «Спершу на Миколаївщині під час виконання бойового завдання мене сильно контузило, я потрапив у госпіталь. Потім наш підрозділ вивели в тил. Але у березні 2023 року я повернувся на фронт. Цього разу нас відправили на Донеччину, на Покровський напрямок. Там у травні дістав легке осколкове поранення, через вибух лопнули вушні перетинки. Знову був госпіталь і реабілітація. Наприкінці жовтня я повернувся до побратимів, але побув там буквально місяць. 23 листопада під час штурму отримав важке поранення, внаслідок якого довелося ампутувати ногу», – розповідає захисник.
Лікування та реабілітація після другого поранення тривали майже до серпня 2024 року. «Морально було складно, бували моменти, коли хотілося все кинути. Але мене дуже підтримувала родина, та й у самому собі був внутрішній стержень. Хотілося довести самому собі, що я можу», – ділиться ветеран.
Вагому роль у його відновленні, каже Петро Дудник, відіграв вінницький реабілітолог, який буквально за місяць навчив захисника ходити без милиць.
«Він одразу сказав: «Все, милиці залишаємо в кутку. По сходах ходимо самі, за поручні не тримаємося». Коли я робив перші кроки, він чіпляв мені страхувальний пояс. І одного разу йду я так, розвертаюся, а його ззаду немає, він мене відпустив. Згодом у шпиталі я вже сам вчив ходити на протезі свого побратима. Він досі згадує і каже: «Якби не ти, я б не ходив», – каже Петро Дудник.
Захисник зізнається, що повністю повернутися до цивільного життя йому поки не вдалося, однак спорт став для нього важливою частиною відновлення. «У госпіталі нас возили до спортзалу грати у волейбол сидячи. Ми разом із товаришем, якого я вчив ходити на протезі, зацікавилися цим спортом і створили команду, яка зараз представляє Вінницю. Ми вже тричі їздили на змагання до Хмельницького і тричі виборювали перші місця. За одну з таких перемог у серпні 2024 року мені подарували рюкзак, з яким я і пройшов свій марафон», – ділиться Петро Дудник.
120 кілометрів на протезі, щоб зібрати кошти для війська
Ідея пішого марафону у ветерана народилася близько пів року тому. На це Петра надихнув інший ветеран – Петро Скрипка, який також долав величезні відстані пішки, щоб допомагати армії. «Я побачив його в тіктоці, потім він провідував мене у лікарні. Тоді й з’явилася думка зробити щось подібне. Чому саме до Хмельницького? Помітив, що більшість марафонців прокладають свої маршрути через це місто», – каже Петро Дудник.
Маршрут допомагав планувати капелан Іван Мазур. За словами ветерана, на це пішов майже місяць. Метою було зібрати 128 тисяч гривень на чотири на антидронові «Чуйки» для військових. Проте вдалося зібрати навіть більше. Нині сума перевищує 200 тисяч гривень.
1 липня Петро Дудник вирушив із Вінниці до Хмельницького. Під час марафону захисник постійно тримав зв’язок зі своєю аудиторією у соцмережах і виходив у прямі ефіри в тіктоці. «Особливо важко було в перші два дні через сильну спеку. Люди в коментарях постійно питали, чи п’ю я воду, просили відпочити. Я йшов так: долаю два-три кілометри, бачу якусь зупинку чи заправку і сідаю. Іноді траплялися ділянки, де не було місця присісти, то доводилося просто заходити в лісосмугу і лягати на землю, щоб перепочити», – ділиться ветеран.
В середньому Петро Дудник проходив 17-18 кілометрів на день, найбільше – 22 кілометри за добу. Ветеран каже, з собою не брав нічого зайвого: лише прапор України, рюкзак зі змінним одягом та воду. «Я думав, що дійду днів за шість, але на практиці все виявилося набагато складніше через спеку. Було важко, але думки повернутися назад чи попросити когось підвезти навіть не виникало. Я чітко знав, заради чого це роблю. Водії часто зупинялися біля мене, пропонували підвезти, але я відмовлявся. Казав, що я маю пройти цей шлях пішки», – каже Петро Дудник.
Дорогою ветерану активно допомагали небайдужі люди. У перший день він заночував у знайомого, який вранці підвіз його точно до тієї точки, де ходу було зупинено. Далі знайти нічліг допомагали ветеранські організації. Біля Летичева Петра забрала до себе додому місцева волонтерка пані Марія. Люди постійно передавали інформацію про марафонця «ланцюжком», зустрічали на дорозі та підтримували.
Особливо Петру запам’яталися дві зустрічі на Хмельниччині. «У селі Пирогівці до мене приєдналася жінка з двома доньками. Виявилося, що її син служив у тій самій бригаді, для якої я збираю кошти, і зараз він вважається зниклим безвісти. Вони дізналися про мене з тіктоку і запитували в коментарях, коли я проходитиму повз їхнє село. Жінка з дівчатами пройшли зі мною чималу відстань – аж до села Прибузьке і самі оплатили мені там готель, – розповідає ветеран. – А вже перед самим Хмельницьким біля мене зупинилося авто, звідти вийшли військові. Почали розпитувати, куди йду. Я розповів свою історію, а вони запитують, чи є в мене вода, їжа чи аптечка. Кажу, що все є, крім аптечки: «Я вірю в Бога, тому зі мною все буде добре». Один із них відповів: «Ні, я тебе так без аптечки не відпущу» і подарував мені класну тактичну аптечку. Я давно про таку мріяв, тож мрія збулася», – з усмішкою каже ветеран.
Петро Дудник зізнається, що, вирушаючи в дорогу, навіть не сподівався, що вдасться зібрати більше грошей, ніж планувалося. Каже, що гроші на банку скидали переважно самі військові або їхні родичі. «Я йшов заради того, щоб нагадати людям, що у нашій країні досі триває війна. На жаль, зараз є багато байдужих, які ігнорують збори. Я хотів своїм прикладом показати, що кожен донат має значення», – наголошує ветеран.
Завершивши марафон у Хмельницькому, Петро Дудник повернувся до Вінниці, де продовжить працювати, тренуватися та займатися спортом.
На запитання, чи планує ще повторити подібний марафон, Петро Дудник усміхається й каже: «Зараз мені треба добре відпочити. Знайомі кажуть, що я вже ввійшов в історію і більше йти не треба. Але в планах у мене така ідея є».
Ольга КОЦУПЕЙ.
