У його голосі немає зручних штампів чи фальшивого пафосу. Говорить рубано й відверто. Навіть тепер, коли через важке поранення пересувається у кріслі колісному, в його світлих очах стільки живого, іронічного руху, що одразу зрозуміло, чому побратими дали йому позивний «Кіпіш».
Спілкуватися з 33-річним волинянином Олександром Іванісовим – все одно, що проходити терапію чистою правдою. Чоловік, який мав європейську освіту, грав на баяні, підкорював карпатські та татранські вершини, літав на гелікоптері над Києвом, у лютому 2022-го просто сказав у військкоматі: «Права є». Став водієм волинської «сотки».
Вам також може сподобатися
Сьогодні Олександр в Устилузі збирає докупи таких самих понівечених побратимів та сім’ї загиблих Героїв. Бо знає: вижити після міни – лише половина справи. Найважче – навчитися жити далі й не почуватися покинутим.
Народився Сашко в Хотячеві. Згодом з мамою переїхали від бабусі з дідусем до Устилуга. Про вітчима-поляка, який став йому справжнім батьком і раптово помер від інфаркту у 2018-му, Олександр згадує з величезною теплотою.
Далі було навчання у Польщі: бакалаврат у Замості, магістратура у Вроцлаві. Писав роботу про психоманіпуляції на роботі, але не захистив, доля повела іншим шляхом. Переїхав до Києва. Таксував. Надто полюбляли з ним їздити Україною іноземці, адже базові розмови міг підтримати на чотирьох мовах. Тож номер його телефону швидко ширився серед іноземних гостей. Хто повертався знову – незмінно набирав його. Тож жив розміреними буднями і будував плани.
Усе обірвалося 24 лютого 2022 року, коли його брат-прикордонник зник зі зв’язку. Олександр заправив бак і рушив на Волинь. Зі ще одним братом і сусідами пішов до військкомату й упросився на єдине місце. Став водієм 100-ї бригади ТрО (нині – 100 ОМБр).
Перші півтора місяці – залізничні колії Ізова. Лютий мороз, хлопці в літніх джинсах, бо форми катастрофічно бракувало. «Потім, – пригадує, – стали перекидати все ближче до Білоруського кордону». Були окопування в Любомлі та Шацьку. Саме там Сашко зустрів Юлю – дівчину з прикордонного села Пульмо, молодшу на дев’ять років, яка стала його всесвітом. Сашко спершу взагалі подумав, що їй років 14 – така була тендітна. Утім юнка Юля виявилася зі сталевим характером, та й родина в неї козацька: батько Анатолій дістав важке поранення під Авдіївкою і повернувся в стрій, а 21-річний брат Сергій, пройшовши артилерію, перевівся в «Азов». Зараз хлопець лежить у шпиталі, лікуючи поранену ногу, частково втративши зір і слух після контузій.
Маючи загострене почуття справедливості, Сашко першим пішов до командування через те, що бійців на позиції везуть помітним ЗІЛом: «Це дебілізм, ми людей покладемо. Давайте відкривати збори на пікапи». І вони відкривали. На 95 відсотків складаючись із добровольців, вони самі вчилися тактики у бійців Французького легіону, скидалися на пальне, діставали тепловізори й півтора року тримали Серебрянський ліс. Під Дібровою, біля Кремінної. Не здавши жодної позиції.
У серпні 2023-го на Донеччині Юля приїхала до нього в Слов’янськ на місяць. Вони орендували квартиру, гуляли й намагалися надихатися одне одним. Кінець серпня став безжальним: Юля мала сідати на потяг, а Сашко обіцяв її провести. Того дня у Захисника порвався ланцюжок і злетів хрестик. У душі оселилася липка тривога. Олександр, вивівши три групи бійців, адже виходили з позицій з-під Діброви, повернувся за четвертою – і тут їхні обидві автівки засік ворожий дрон. Відкотилися від машин.
«Я хотів упасти в яму, – пригадує, – аж тут як гепне. По хребтові. Чую тепле під броником. Руку туди засунув – а чотири пальці провалюються в рану… Як не силкувався, підвестися уже не зміг».
Понівечений побратим «Піля» з Нововолинська, у якого осколками розірвало сідницю, теж фактично стікаючи кров’ю, перевернув Сашка на живіт, дотягнув до дороги, поки той зі всіх сил відштовхувався руками. Встромив палицю з каскою, щоб у траві не розчавити друга, поки здаватиме назад «Кіпішевим» пікапом (він стояв ближче). Затягнув на заднє сидіння. Коли машина загрузла в піску під вогнем, Сашко прощався з життям, подумки просив вибачення у рідних (бо у мами один), задивлявся в напрочуд красиве небо і чекав на FPV. Поки він стікав кров’ю, багатоповерхівку у Слов’янську, сусідню з тією, у якій на орендованій квартирі чекала Юля, рознесло обстрілом, зникло світло, і дівчина переживала свій жах, не знаючи, що Сашка вже вивозять.
Захисники з 63 бригади, які з’явилися, як мовиться, в потрібну мить в потрібнім місці (добиралися на позиції), допомогли перекласти пораненого з одного пікапа в інший. Щоправда, коли перекладали, суттєво налякали неприхованим своїм пророкуванням: мовляв, хана хлопцю. Але він боровся і з останніх сил кричав, діставшись до медиків: «У мене четверта позитивна!» А потім – що задихається…
Далі були довжелезні, здавалося, безконечні, бо направду сягнули більше двох років перебування, і сповнені виснажливого болю місяці шпиталів: Лиман, Слов’янськ, Дніпро, Київ, Львів… Попервах чотири важкі операції на животі: у лікарні Мечникова врятували нутрощі, але хребет не чіпали через брак часу. У Києві кістки хребта вже вигнивали назовні. Потім – галюцинації від контузії та наркозів, коли Олександру здавалося, що його хочуть убити, а з крана тече отрута на тлі білої стіни.
Олександр з мамою
У Львові лікування перетворилося на виживання: відкрився свищ у кишківнику – усе з’їдене за 30-50 хвилин виходило через рану на спині. Сашко схуд до 40 кілограмів, ставши живою тінню. Якби не мама та Юля, які оббивали пороги й буквально вигризали увагу лікарів, його б уже не було. У розпачі він намагався відштовхнути дівчину: «Не псуй собі молодість, знайди здорового», – але Юля лише міцніше затягала вузол їхніх доль. 14 квітня 2026 року вони офіційно розписалися, заслуговуючи найсправжнісінького щастя на уламках пережитого болю.
Війна зачепила всіх. Брат Олександра, Віталій Король, загинув на фронті у 30 років. За три останні виходи він із побратимом знищив 78 окупантів, танк і дві БМП, а потім їх накрила арта. Без батька залишилася дитина…
Коли Сашка виписали додому, він не зміг сидіти в чотирьох стінах. Зустрівши земляка Валерія Костюка, який теж зазнав важкого поранення, й обговоривши, що у їхньому Володимирі майже немає волонтерів, які так потужно підтримують Захисників у більшості лікарень і шпиталів інших міст, й хлопці залишаються покинутими, разом вони створили громадську організацію «Підтримай Героїв», яка нині об’єднує понад 50 людей – оборонців з ампутаціями, серйозними пораненнями, осиротілих мам та вдів. Власним коштом вони орендують офіс, чергуючи там. «В Устилузі та Володимирі ми з Валерієм працюємо, маючи безумовну підтримку наших дружин», – гордо констатує ветеран.
Вони везуть у шпиталі білизну та одяг, бо ж, каже, є чимало Захисників, рідні яких далеко, є іноземці. Але головне – вони рятують їхні душі. Бо ж можуть виговоритися, розуміючи, що ті, хто звідав пекло сам, й без слів все зрозуміє. Олександр сам сідає за кермо адаптованого авто, фіксує пошкоджену стопу ортезом і везе хлопців на звукотерапію з чашами (де сам уперше спокійно заснув у кріслі). Організовує риболовлю для ветеранів та дітей загиблих, а на кінець липня планує великий ретрит на Шацьких озерах із байдарками. Щотижня вони провідують нових поранених, підказуючи, як оформити документи, що самі вигризли зубами.
Попри всі шторми, найбільшою точкою опори для Сашка залишається міцна родина. Юля, яка пройшла з ним кожне коло шпитального пекла, стала його найпевнішим крилом і захистом. Вони тримаються одне за одного так міцно, що стає абсолютно очевидно: справжнє кохання таки здатне гоїти найважчі шрами.
Попереду в Олександра операція на грижі. Нейрохірурги поки бояться чіпати хребет через важке зараження лікарняними бактеріями. Він відчуває лише одну ногу до коліна. Але Сашко не зациклюється на болю і життєствердно складає плани: «Хотілося б садок посадити. Свій шматочок землі, фруктові дерева. І ставочок взяти в оренду – підлаштувати пірси, заїзди для візків. Щоб хлопці з організації могли приїжджати туди безкоштовно, ловити рибу й розслаблятися».
Олександр Іванісов не вважає себе героєм. Каже, що завжди на позитиві й просто любить життя. Справжнє, очищене від фальші життя, за яке він заплатив власним хребтом, але зберіг залізну людську гідність.
