Нещодавно родина вкотре пережила річницю того рокового дня, відколи серце найріднішого, найкоханішого, найкращого тата, чоловіка, сина та брата перестало битися – вже третю. Його життя обірвав ворожий артилерійський обстріл…
Дмитро Атрошенко народився у передостанній день 1986 року в Городні на Чернігівщині. Це місто розташоване на прикордонні росії, Білорусі та України. Коли йому було 17 років, помер батько. Тож виховувався здебільшого бабусею і дідусем, мама працювала, намагаючись забезпечити сім’ю. Після школи Дмитро отримав спеціальність будівельника. З перервою на службу в армії працював на різних будівництвах як в Україні, так і за кордоном. Зводив школи, будинки, паркінги… Був напористим, працелюбним, сміливим і якщо чогось хотів, то обов’язково добивався. Ніколи не залишав справу не завершеною.
Вам також може сподобатися
«Ми познайомились з Дмитром у 2011-му році у наших кумів, через пів року одружились, – почала свою історію Алеся Атрошенко. – Народився син Артем. Мріяли придбати житло в Чернігові. Залишилося дозбирати ще трішки, щоб таки здійснити задумане… Але вдосвіта 24 лютого 2022 року Дмитро розбудив телефонним дзвінком і сказав швидко збирати речі і документи. Тоді ж у місті пролунали перші вибухи. Ми спочатку навіть не зрозуміли, що відбувається. Бахає, та й бахає. А він каже: «Війна».
Тоді голова родини якраз працював на Київщині і мав приїхати додому на вихідні. Тільки машину придбали, про яку так давно мріяв чоловік. Адже коли випадала вільна хвилинка, він ремонтував техніку, дуже любив цю справу. Мав таке хобі.
«Він каже: «Я їду додому», – продовжує Алеся. – Виїхав майже одразу, як тільки почув перші вибухи в Києві. Дорога була дуже важка: скрізь затори, багато різної техніки. У нас всі мости вже були підірвані, тож їхав об’їзними шляхами. Дорога, яка зазвичай займала в нього годину-дві, вийшла аж шість годин. Коли нарешті дістався, ворожі танки вже були майже біля дому. Тож виїхати з Городні вже було важко та ризиковано. Ми вирішили добиратися в село до бабусі з дідусем. Тижні два там пробули: серед боліт та тиші. Думали, що швидко все закінчиться. А потім таки повернулися додому.
Коли на початку квітня 2022 року рашисти почали виходити з Чернігівської області і в місто стала повертатися українська влада, військові, поліція, Дмитро вперше заговорив про те, що хоче піти служити. Я його спочатку дуже відмовляла. Але вранці 11 квітня прокинулася – а його нема. Не зміг сидіти вдома, коли на нашу країну напав ворог. Спочатку місяць брав участь у спорудженні оборонних споруд в Городні, копав рови, будував барикади… А потім став солдатом у 58 окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Воював у Серебрянському лісі, Одрадівці на Донеччині, загалом поміняв багато локацій. І не завжди міг говорити, де він. Бувало, міг на короткий час вирватися додому. Навіть позивний хлопці йому дали – «Дімазда». Бо для служби купив собі машину Mazda. Нею не раз рятував життя побратимам.
На початку червня 2023-го Дмитра Атрошенка перевели в 66 окрему механізовану бригаду імені князя Мстислава Хороброго. Там був стрільцем-санітаром, воював на Луганському напрямку.
«На позицію ходив два дні через два, – каже дружина. – Коли був на завданні, зв’язку з ним не було. Попереджав. Знаходив можливість, щоб поговорити хоча б хвилин десять. А так – дві секунди щодня. Просто що живий. Щоб не хвилювалися.
Того дня, 21-го липня, він зателефонував близько шостої вечора. Збирався на позицію. Поговорили, він був такий веселий. Жартував. Ми так ще посміялися… Щиро посміялися. І нічого не віщувало біди. Єдине, про що він попередив, щоб не хвилювались. Що людей дуже мало. І сказав, що може затриматись на три дні, не на два. Зазвичай він телефонував через два дні. Я пізно ввечері його набирала, телефон був вже поза зоною. Я до опівночі телефонувала. А цей третій день просто чекала.
Його побратим з 58 бригади приїхав до мене в понеділок, якраз був у відпустці. Він вже знав, що Дмитро загинув. Тоді їх на позицію пішло п’ятеро. Вижив лише один…»
Коли Алеся прийшла додому, син одразу ж прочитав на її обличчі, що сталося непоправне. Саме Артем, якому на той час було лише дксять, обіймав та заспокоював маму, намагаючись зупинити той жахливий крик, який не могла стримати жінка. Хоча насправді тато для хлопчика був цілим всесвітом: і порадником, і товаришем, і мудрим наставником… Вони розуміли один одного з півслова, з погляду.
На фото: Дмитро дуже любив свою родину, а з сином мав особливий зв’язок. Фото з домашнього архіву.
У документах, які вручили Алесі, написано, що загинув старший солдат Дмитро Атрошенко поблизу села Нововодяне Сватівського району Луганської області. Виконуючи службові обов’язки із захисту України, отримав смертельне поранення під час артилерійського обстрілу з боку окупантів.
Чотири дні дружина чекала, поки тіло коханого зможуть забрати з поля бою. Місцину ворог щедро поливав смертельним залізяччям.
«Надія в мене була до останнього. Що хоча б поранений… Знаєте, думалося: Господи, без рук, без ніг, просто щоб живий був… Щоб повернули. Живого. А потім… хоч мертвого».
Була вірогідність, що розпізнати тіло виявиться непросто: надворі стояло літо, спека. Тож син Артем здав на аналіз ДНК. Але Алеся одразу ж упізнала свого чоловіка: «Спочатку мені показували тільки фото. Але коли побачила його тіло, сумнівів вже не було. У нього поранення в спину було, тому обличчя не дуже постраждало. Ще впізнала шрам на плечі, обручку, яку ніколи не знімав, військовий жетон».
Поховали Захисника в рідній Городні. Артем дуже важко переніс прощання. Для хлопчика наче світ зупинився і постійно тиснув на відкриту рану, що вже ніколи не загоїться. А коли труну стали опускати в яму, повернувся до мами і тихо попросив: «Мамочко, можна я не буду дивитися, як мого тата ховають?»
За свій пройдений бойовий шлях Дмитро Атрошенко за життя не отримав жодної нагороди. Навіть учасником бойових дій став через місяць після загибелі. Документи, які вже давно були подані, то губилися, то ще якась оказія, за словами Алесі, траплялася з ними. Дружина добилася його ордена «За мужність» ІІІ ступеня.
Так і залишилися мріями спільний відпочинок на морі, придбання затишної квартирки у Чернігові, зустрічати разом старість та тішитися сином і колись – онуками…
«Я не знаю, що робити далі, – каже Алеся. – Більше думаю про сина, якому вже майже 14. Він просто дуже замкнувся. Важко говорити про майбутнє, про тата. Ця тема болюча, а він не хоче, щоб я знову плакала. І я намагаюсь триматись, намагаюсь не плакати при ньому. Ми розмовляємо, намагаємося розмовляти, згадуємо постійно його. Бувають моменти, коли сваримось, то він каже: «Ти – не тато. Ти мене не розумієш. Тато мене б краще зрозумів…» Нам і зараз дуже болить. Намагаємося не чіпати дуже болісних моментів. Можливо, для них колись настане час».
