Він ріс дуже товариським, життєрадісним, рухливим та активним хлопчиком. Захоплювався футболом, любив природу. Сам вирощував квіти та доглядав за ними. Його рідна мама пішла з сім’ї, коли Данилу було два рочки, а старшій сестричці Настусі лише чотири. Мамою для них стала Наталія Миколаївна, яка всю свою любов та увагу дарувала цим дітям.
«Данило завжди ділився з нами своїм життям, пригодами та успіхами, – пригадує Наталія Намись. – Ще з дитячого садочка для фотографування завжди обирав військову форму. Мріяв про службу і в школі. Але не склалося. Тож з 2021 по 2022 рік навчався в Чернігівському професійному ліцеї залізничного транспорту за спеціальністю «монтажник систем вентиляції, кондиціювання повітря, пневмотранспорту та аспірації».
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Данило рвався на війну. Часто бігав до військкомату. Проте був замалим для служби. Ми з чоловіком Ігорем Федоровичем умовляли його добре подумати перед тим, як одягати військову форму… Але він вже все вирішив.
На початку квітня 2023 року, коли сину вже було 18 років, він підписав контракт. Долучився до механізованого батальйону 1 окремої танкової Сіверської бригади Збройних Сил України. Отримав посаду старшого навідника протитанкового взводу».
Понад місяць хлопець проходив навчання на полігоні Львівщини. А вже наприкінці травня він був на Донеччині. Мама з татом просили, щоб хоч в інтернет частіше заходив. Щоб вони бачили, що був на зв’язку…
На фото: 15 вересня він мав прийти у відпустку. Але цього дня по ньому вже справляли дев’ять днів… Фото з домашнього архіву.
«15 вересня Данило мав прийти у відпустку. Його відпустили раніше, бо взяв двох полонених, – каже мама. – Він хотів нарешті познайомити нас зі своєю дівчиною. Планував з нею розписатися. 6 вересня зателефонував, поговорив з нами. Таке відчуття було, наче попрощався. Сказав тоді: «Люблю вас усіх». А наступного дня його не стало».
Згідно з офіційними даними, старший солдат Данило Намись на псевдо «Малий» під час виконання бойового завдання на лінії фронту в районі населеного пункту Керамік Покровського району Донецької області взяв на себе удар ворога. Під час бою з російськими окупантами «Малий» прикрив близько двадцяти своїх побратимів, отримавши поранення, несумісні з життям.
«Він так хотів жити, – плаче Наталія Миколаївна. – Мріяв побувати за кордоном. Завжди був душею будь-якої компанії. Був помічником для нас, для дідуся, сусідів. Любив тварин. У нас жило більше десяти котиків, яких він скрізь підбирав і приносив додому. І на війні знайшов собачку. За тиждень до загибелі. Якби ж знати, де той песик, – ми б теж його забрали у пам’ять про сина.
Даня був людиною з великим відкритим серцем, відважним Захисником та патріотом своєї держави України. Для багатьох, хто знав його особисто, це зразок незламності та міцності духу, щоб його рідні, близькі, друзі та знайомі жили в прекрасній, демократичній, вільній та мирній Україні. Для нас він назавжди залишиться найкращим сином, а для друзів – вірним товаришем».
Нині жінка з чоловіком мешкають у квартирі доньки. Всім важко переступати поріг дому, де виросли їхні діти. На подвір’ї все нагадує про Данила: і квіти, вирощені його руками, і парканчик, який він зробив…
На його могилу часто приходить дівчина, з якою рідних так і не встиг познайомити Данило. Вікторія стала для Наталії ще однією донечкою…
За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку батьки отримали синів орден «За мужність» III ступеня. Посмертно.
У жовтні 2023 року в Городні започаткували щорічний турнір з футболу «Пам’яті Данила Намися». Ще через рік вулицю Шатила в його рідному місті перейменували на вулицю Данила Намися.
