«Мамо, хто, як не я? – переконував неньку того фатального для всіх українців світанку 44-річний Юрій Стеценко зі Шандри, що на Київщині. Хоч та благала не гарячкувати, куди ж, мовляв, з пластиною в стопі й зі скобами по всій її довжині. – Он діти йдуть, не навчені воєнній справі. А у мене за плечима армійська служба. Я вмію стріляти з усіх видів зброї. Краще допоможи зібрати наплічник». Того дня у Миронівському військкоматі чоловіка завернули, бо серед велелюдної черги виокремлювали танкістів й артилеристів. Доєднався до місцевої тероборони, продовжуючи тим часом до зібраного наплічника, що вперто чекав свого часу, докладати необхідне.
14 квітня 2022 року Юрій Стеценко гордо доєднався до лав ЗСУ. А 22 травня, по завершенні відповідного навчання, стрілець 41 стрілецького батальйону 81 окремої аеромобільної бригади разом із побратимами вирушив на Донеччину. «Не плач, я повернусь, – обійняв неньку (рідні ж бо приїхали провести). – Недарма ж колись провидиця сказала, що у мене аж два янголи-охоронці».
Через вміння користуватися усілякими видами озброєння Захисники дали йому позивний «Рембо». 24 травня Валентина Олексіївна чула сина востаннє. «Там тривали важкі кількаденні бої, – змахує нестримні сльози із вицвілих від горя очей осиротіла ненька. – 28 травня русня штурмом взяла наші позиції. Дуже багато хлопів тоді загинуло, чимало поранених… Коли від розпачу ми обривали всі телефони, заступник командира, який лежав у шпиталі з відірваною ногою, заспокоїв: «Тіла вашого сина немає. Найімовірніше, він у полоні».
У червні принесли офіційне сповіщення, що Юрій Стеценко вважається зниклим безвісти. Невідомість, розпач, непохитна віра, оббивання всеможливих порогів, звернення у всі дотичні інстанції… «Живий», – скаже обмінений з полону побратим, і надія підкріпиться всепоглинальним чеканням. Рік рідні добивалися змінення статусу зниклого безвісти на полоненого. Навіть отримавши відповідь з уповноваженої з прав людини ворожої країни, що Юрій там, утримується в полоні, змушені були продовжувати виснажливе домагатися зміни статусу. А згодом, переклавши документ англійською, звернулися до Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Той нарешті підтвердив, що Юрій в полоні. Один-єдиний лист отримали від нього рідні. Написану ненькою відповідь той не прочитав. А йшлося там, що в нього народився внук. «Юрко наступний. Чекайте, – втішив побратим, з яким разом потрапили в полон, співкамерник Аркадій Гаврилюк, який ступив на рідну землю 3 січня 2024 року. – Він скоро повернеться. І не хвилюйтеся: вже стали краще годувати і трішки менше бити».
«Коли 24 січня побачила в новинах, що збили ворожого літака з нашими полоненими на борту, вся стерпла, але вірила, що син там бути не може, бо нас не сповіщали, що його готують на обмін, – гортає найболючіші спогади жінка. – Роздрукували списки, він там був. 51-им. Але ж ви пам’ятаєте, всі наші служби запевняли, що це неправда: що не було полонених на борту. Та й на тім фото з тієї трощі лиш ніби пилосмоком здута земля. Там же було стільки душ, де ж усе поділося?»
Його війна тривала зовсім недовго. Ворожі тортури довелося терпіти рік і вісім місяців. А остання дорога додому виявилася аж надто довгою – поховали Юрія Стеценка 10 серпня 2025 року.
Добряк, яких мало
Юрко з двійнят. На кілька хвилин молодший від сестрички Юлі. Дітвора змалку привчена до праці. Адже в родині тракториста й бухгалтерки завжди було чимале господарство. «Діти спершу були аж дуже схожі одне на одного, – гортає ще такі щасливі миті матуся, – але, дорослішаючи, все більше ставали різними. Донечка на батька схожа, син – на мене».
Юрко змалку був напрочуд добрим і непідробно людяним. Завжди поспішав усім на допомогу. Не вмів конфліктувати, хоч завжди заступався за слабших і завжди прагнув усіх примирити. Був допитливим, чесним і справедливим. Мав феноменальну пам’ять і добре вчився. Грав у волейбол, серйозно займався легкою атлетикою, здобувши другий розряд. Любив музику, грав на гітарі. Обожнював риболовлю.
У 1994 році юнак вступив до Маслівського аграрного коледжу. Проте закінчував його уже після армійської служби, на яку призвали у 1995-му. Отримавши диплом з відзнакою, працював у рідному селі. Був на ти зі всією технікою: і з комбайнами, й з тракторами. Взагалі мав золоті руки: і в будівництві знався, й в малярстві, й в техніці розбирався, й готував чудово.
На весільний рушник юнак став одразу по завершенні армійської служби. Щедрий лелека приніс подружжю у 1998 році сина Антона, а в 2001-му Олексія. Проте сімейне життя не склалося. Чоловік подався на роботу до столиці. Там трудився майже десяток років. У цивільному шлюбі в 2012 році в чоловіка народилася донечка Марія, яка нині з ненькою мешкає за кордоном. Батько завжди намагався підтримувати стосунки з усіма своїми кровиночками.
…Повернувшись з Києва, чоловік жив з ненькою, бо батько рано відтоптав ряст, і сім’єю сестри, з якою завжди був нерозривно тісний зв’язок. Брався за будь-які підробітки, допомагав реставрувати місцевий храм, впрягався в будівництва і ремонти.
Крихточки реалій
По крихточці, по краплиночці пазлуючи з онуками факти, які так виснажливо й невтомно збирали: і з офіційних джерел, і з приватних розмов, долучаючись до всеіснуючих чатів і груп, їздячи і телефонуючи в усі державні й недержавні структури, відтворювали пекельні будні найріднішого. Вона досі знає імена й прізвища усіх, хто потрапив із ним в полон. Вона продовжує спілкуватися з тими, хто з ним проходив всі ці кола пекла.
Звільнені, щоб не травмувати, розповідали мало. Проте вона знала, що його дуже боліла прооперована нога, адже змушували стояти по 16 годин. Знала, що дуже знущалися, що годували зіпсованою розкладеною цвілою рибою, яку просто обдавали кип’ятком, а потім дуже сміялися, коли в’язні від цього блювали. «Я не можу точно сказати, де він, бо, як везли, одягали на голову мішки, – розповів один зі звільнених, – проте на лаптях написано «Ставропільський край», хоча, може, вони там виготовлені».
Згодом відтворили географію його полону: спочатку це був Бєлгородський наметовий табір, тоді Старий Оскол, затим Кінешма…
…Як же тішилися вони, коли отримали того одного-єдиного, що стане на все життя найсвятішою сімейною реліквією, листа, де писав, що всіх любить і сподівається на швидку зустріч. Як сподівалися, що прочитає у старанно виведеній відповіді, що у червні того ж 2022-го у нього народився внук. Як твердо вірили, що обіймуть…
Оббитих інстанцій не перерахувати. Разом з іншими рідними Захисників, яким не вистачало кілька хвилин, аби ступити на рідну землю, були і на офіційних, й на особистих прийомах. Мов повітря хапали тодішні запевняння всіх служб і відомств, що на тім борту не могли бути полонені. У квітні ненька з’ясувала, який наразі статус у її сина, підтвердили, що все ще полонений. Не загиблий! А потім – листопадова (2024 рік) репатріація. Тоді й повернули тих, хто нібито був на тім злощаснім Іл-76. Це підтвердили і та ж уповноважена з прав людини країни-агресора, і згодом – збіги ДНК…
Похоронили Захисника у рідному селі. Наразі йому виготовляють пам’ятник, хоча продовжують чекати. Бо ж мають право на віру в диво.
