Для Тетяни Павлівни єдиний син став центром всесвіту після того, як вона овдовіла. Жінка прагнула створити комфортні умови для Ярослава, раділа його успіхам в університеті, підтримувала його заняття спортом. Надмірна опіка матері не позначилась на характері юнака: він піклувався про її здоров’я, допомагав у домашніх справах, не давав приводу для того, щоб вона хвилювалася без причин.
Інколи Тетяна Павлівна цікавилася, чи є у нього дівчина, коли він познайомить її зі своєю обраницею. Та Ярослав все жартував, мовляв, ще не народилася його наречена. Коли синові виповнилося 30, мама почала наполягати, щоб він одружився:
Вам також може сподобатися
– Досить холостякувати. Невже нікого не кохаєш?
Почула у відповідь:
– Сучасних дівчат цікавлять тільки гроші і квартира. Поки що не зустрів таку, з якою бажав би поєднати свою долю.
Ця розмова відбулася за тиждень до початку великої війни. Не чекаючи повістки, Ярослав звернувся до військкомату. Увечері про своє рішення повідомив матері. Тетяна Павлівна розплакалася:
– Невже залишиш мене саму? Ні, не відпущу!
– Не зможу сидіти вдома чи в офісі і слухати повідомлення, як окупанти хазяйнують на нашій території. Відвоюємо своє, і я повернуся. Обіцяю, матусю. Тільки не плач! Будемо на зв’язку! – як міг, заспокоював.
Зателефонував через день:
– Все добре! Проходжу навчання. Мені не телефонуй, тут такі правила.
Надіслав фото, коли вже був на фронті. Але на зв’язок виходив не кожного дня. А Тетяна Павлівна чекала…
Два роки вони не бачилися, а одного разу Ярослав несподівано з’явився у їхньому домі. Виявляється, мав поранення, був у госпіталі, отримав коротку відпустку. Мати не могла надивитися на нього. Схуд, змужнів, зовсім інший, його змінила війна.
Час промайнув швидко. І знову болісне прощання:
– Бережи себе, сину. Молитимуся за тебе!
Він був «на нулі», коли біля їхнього окопу пролунав вибух. Ярослав ніби опинився уві сні серед квітучого саду. На обличчя падали білі пелюстки, а він не міг змахнути їх. Насправді то були не пелюстки, а сніжинки. Розплющив на мить очі, почув слова побратима:
– Живий! Розрив артерії. Кров зупинив.
Непритомного відправили до госпіталю, зробили операцію. Тетяна Павлівна приїхала у госпіталь, коли дізналася про поранення сина. До реанімації, де Ярослав лежав у критичному стані, жінку пускали на 5 хвилин. Гладила його руки і промовляла крізь сльози:
– Я поруч. Тільки живи.
Ярослава спочатку перевели в палату, потім направили до іншого госпіталю, вже до Києва. Потрібна була ще одна операція, щоб уникнути зараження крові. Мати поїхала з ним, чергувала біля ліжка сина. Далі інший госпіталь, знову операція. Однак один уламок такі залишився в нозі, небезпечно було його видаляти. Ярослав зміг ходити на милицях. Реабілітацію проходив у рідному Запоріжжі. Йому встановили інвалідність, пов’язану з військовою службою. У госпіталі познайомився з молодою лікаркою Світланою. Їй личило це ім’я – світловолоса, привітна, з приємною усмішкою. Тільки очі часто були засмучені. Вона родом з Бердянська, у тимчасово окупованому місті залишилися її батьки. Мешкає в орендованій квартирі з подругою-колегою.
Між Ярославом та Світланою виникла симпатія, і незабаром він зрозумів, що по-справжньому закохався. Матері сказав:
– Здається, я знайшов свою половинку.
Світлані зізнався у своїх почуттях, і вона відповіла йому взаємністю:
– Думала, що ніколи не наважишся… Ти мені сподобався з першого погляду.
Тамара КУРОЧКІНА.
