Теллі народилася і виросла в Баку. Закінчила там Державний університет нафти і промисловості, отримала спеціальність інженера. Працювала в цій галузі, а також бухгалтером.
«Багато моїх родичів жили у Вірменії, але через війну в Нагірному Карабаху були змушені переїхати, – почала свою історію жінка. – Вони стали переселенцями. А я вийшла заміж і приїхала до чоловіка в Слов’янськ. Він був моїм земляком, далеким родичем. Розвивав в Україні власний бізнес. Тут, на Донеччині, у нас народилися син і донечка. Коли діти трохи підросли, я відкрила свій магазин, була і бухгалтеркою, і продавчинею. Ми мали свій великий будинок. Тримали чимале господарство: худобу, поросят, баранів, кіз, різну птицю – качок, фазанів, індиків, гусей, курей».
На фото: Свій новий дім Теллі з родиною знайшли у Тернополі. Фото з архіву співрозмовниці.
Війна для родини почалася ще в 2014-му. Теллі з чоловіком і дітьми-школярами два місяці жили під бомбардуваннями.
«Тоді не було ні безпілотників, ні шахедів, ні ракет, але гатили з важкої артилерії. Ми ховалися у напівпідвальному приміщенні. Та врешті вирішили виїхати з міста через велику небезпеку для життя. Спочатку їхали машиною. Але нас не пропускали. Тоді вирішили йти пішки. Дійшли аж до Краматорська. Там було спокійніше, але ми прийняли рішення дістатися Баку і там перечекати. Їхали через окупований Донецьк, звідти автобусом до Азербайджану», – розповіла жінка.
Коли через кілька місяців у Слов’янську стало спокійно і безпечно, родина повернулася. Із господарства нічого не залишилося. Лише будинок не постраждав. Довелося починати все заново.
«Я казала чоловікові, що не потрібно багато розводити живності, наче передчувала, що все може повторитися, – каже Теллі. – Але поступово у нас знову було повно різних тварин».
Удосвіта 24 лютого 2022 року жінка з чоловіком прокинулися від вибухів. Коли прийшло усвідомлення, що знову почалася війна, батьки надзвичайно хвилювалися за дітей-студентів, які здобували освіту в Харківському медуніверситеті. Обидва закінчували останній курс закладу.
Коли ж дізналися, що з сином і донечкою все добре, що їм вдалося виїхати з міста, й самі прийняли непросте рішення – знову покидати рідний дім.
«Ми виїхали 9 березня, – згадує жінка. – Зупинилися у Львові. Але там не могли знайти житло. Бо нас було восьмеро – три родини. Ніхто не хотів нам здавати кімнату чи квартиру, будинок. Нам дозволили ночувати в цілодобовому кафе біля залізничного вокзалу. Було дуже холодно. Купували собі їжу. Так прожили тиждень. Знайшли людей, які пообіцяли прихисток у Тернополі. Поїхали туди. Але вони обманули. Тож ніч довелося провести у мусульманській мечеті».
Спочатку родина винаймала житло щодобово. Але це було дуже дорого. Згодом орендували квартири. Частина з родини виїхала за кордон. У Тернополі залишилися Теллі з чоловіком і його сестрою. Діти працюють за фахом, лікарями.
Щоб не сидіти склавши рук, не збожеволіти від одноманітних буднів, Теллі з зовицею вирішили робити те, чим займаються тисячі українців – волонтерити.
«Спочатку ми плели маскувальні сітки у школі біля нашого будинку, – каже жінка. – Робили кікімори. Навіть при свічках, коли не було світла. А в 2023 році нас запросили в громадську організацію «ВПО України». Тут шиємо наволочки для подушок, труси, плетемо шкарпетки, нашоломники, маскувальні костюми. Я ще з дитинства вміла плести, вишивати. Тож ці знання зараз дуже знадобилися. Також набиваю подушки, заселяю резинки в спіднє, допомагаю збирати і сортувати речі для бійців: футболки, штани». Теллі жодного разу не поверталась у Слов’янськ. Чоловік був там лише один раз. У їхньому будинку жили українські бійці. Тепер – порожній. На запитання про те, чи планує родина оселитися в ньому після нашої Перемоги, жінка відповіла: «Ні. Ми вже пенсіонери, і втретє починати все спочатку вже немає ні сил, ні бажання. Нам дуже подобається Тернопільщина, це чудове місто. Тож тут і залишимося», – поділилася планами на майбутнє Теллі.
