«Давай зідзвонимося завтра вранці», – сказала вона йому в середу, 20 жовтня 2024-го, за три дні до кінця, і почула у відповідь слово, якого за 32 роки разом не чула ще ніколи: «Може». Ввечері слухавку вже не брав. Четвер – тиша. А вже п’ятниця нещадно й незагойно розрядиться найфатальнішим, найстрашнішим у світі сповіщенням. І тоді раптом збагне, чому, сама того не розуміючи, скуповувала собі лишень чорний одяг. «Мене Господь готував», – підсумує знесилено й виснажено не вдова, а навіки дружина.
Поховали Івана Рішка в рідному Драгові – селі на Хустщині, звідки він 28 лютого 2022-го пішов першим. Не в тероборону, як тоді більшість, а одразу туди, де стріляють.
Народився Іван 6 вересня 1972 року – найстарший у багатодітній родині, після нього ще троє молодших. Закінчив школу – і того ж року пішов у танкові війська, у Бердичів. За рік, зовсім молодим, потрапив у пекло: у 1990-му його частину, найближчу до Молдови, кинули в Придністров’я. Там він отримав першу важку контузію і присягав – спершу Радянському Союзу, а невдовзі, у 1991-му, вже Україні. «Він цим ніколи не хизувався», – каже Лариса. Саме звідти, переконана вона, у ньому оселилося те, що через тридцять років проросте пророцтвом: «Буде війна».
Познайомилися вони випадково – у листопаді 1992-го, на автовокзалі в Хусті. Ларисі було сімнадцять; вона з сестрою чекала на автобус, і коли зайшов високий парубок з другом, тихо штовхнула сестру ліктем: «Дивись, Сергій Лімох», – так тоді звали модного соліста «Кармен», на якого був схожий незнайомець. За кілька хвилин він підійшов сам: «Немає в тебе ручки?» А коли настав час відправки, гукнув її ще раз – покликати друга. Вона мовчки пішла і покликала. «Йому найбільше сподобалося саме те, – розповість він їй уже пізніше, – що я без жодного слова просто пішла і зробила». Сказав лиш, що приїде, «але не знає коли».
Приїхав – через тиждень, сам, знайшов її на найманій квартирі, адже у Хусті здобувала фах бухгалтера. «Просто знайшов, без жодних підказок», – каже вона. Так само знайшов її й пізніше в Чехії: сів у Празі на потяг у здогадному напрямку, розпізнав у вагоні односельчанина, що їхав туди ж. Виїхав з дому о п’ятій ранку, знайшов її о дев’ятій вечора. «Я була в шоці, – згадує Лариса, – як так можна наполегливо йти до мети».
«Я б тебе знайшов, навіть якби в кімнаті було тисяча жінок – за запахом», – казав він їй потім. І додавав: ще до їхньої зустрічі в голові в нього чомусь крутилася одна літера, без імені, без обличчя: «Л». А коли на пероні почув, як її звати, – одразу впізнав долю.
П’ять років вони листувалися й розлучалися – то вона вдома, а він у Чехії, то навпаки. «Краще б я дрова рубав, ніж писав цього листа», – жартував він у листівці на 8 березня, але писав завжди. Ті листи Лариса забрала собі рівно через рік по його смерті. Одружилися в 1996-му. Через рік народилася донька. Післяпологові ускладнення на тривало вклали породіллю на лікарняне ліжко. Тож чоловік не лише не відходив від її ліжка, а й забрав сам дитя, щоб похрестити. І назвав сам: Марія Іванівна, на честь власної матері.
Іван, щоб належно забезпечити родину, гарував на заробітках. Коли доньці виповнилося три, до нього приєдналася й Лариса – дитину лишили з бабусею. «Ми були без виїзду сім років, – каже вона. – Дуже шкодую за тими роками – не пережила того материнства фактично». Повернулися: вона в 2007-му, він роком пізніше, хоча можливість залишитися була. «Ми їдемо в Україну», – повторював Іван. Оселилися в його рідному Драгові. Тримали бджіл. «Це була його справжня любов, – каже жінка, – а ще обожнював риболовлю, любив і вмів збирати гриби, був напрочуд майстровитим і хазяйновитим».
Ще з часів Майдану Іван почав повторювати: «Буде війна». Лариса не йняла віри – яка ще війна, ХХІ століття. Він читав, дивився, зіставляв, останні два тижні перед лютим 2022-го вмикав навмисно російські телеканали. «росія без України ніхто, вона нас не пустить», – пояснював.
Того четверга він, як завжди, увімкнув телевізор за кавою і сказав спокійно: «Почалася війна». І одразу ж – що йде воювати. Лариса не сказала нічого: знала, що це не зміниться. Складаючи наплічник, сказав слова, які дружина нестиме крізь усю війну: «Їм тут без візи нема чого робити. Я не хочу, щоб вони вас тут ґвалтували». Батьки просили почекати на повістку. «Ні, – відповів. – Я йду сам».
28 лютого Іван спершу зайшов до церкви – стати на коліна, помолитися. Потім – сільрада, повістка власноруч, військкомат. У квитку побачили позначку про бойові дії 1990 року й довго не роздумували: «гаряча точка». Того ж вечора мобілізованих відправили в Мукачево, у 128 окрему гірсько-штурмову бригаду, у взвод польового зв’язку роти командного пункту 1 батальйону. До серпня стояли в Запоріжжі. Телефонував рідко. Якось Лариса не витримала: «Мені все набридло, я їду до тебе». Іван набрав і майже благав: «Не дай Боже ти сюди приїдеш. Ти не уявляєш, що тут. Молю Бога, щоб ти не знала». Відтоді вона тільки чекала – щоб він знав: удома все спокійно.
У серпні його перевели у мотопіхотний батальйон. У жовтні – контрнаступ на Херсонщині, де далася взнаки давня травма плеча від стрибків з БТРа. Госпіталь, майже місяць, і знову передова, в грудні. Десять днів не був на зв’язку. 18 грудня набрав із чужого номера – серце в Лариси обірвалося раніше, ніж вона встигла відповісти. «Я вийшов, я живий», – контузія, госпіталь у Дніпрі.
Додому Івана відпустили лише 20 лютого 2023 року – уперше за рік. Але повернулася вже не та людина: голос «якийсь ніякий». Він ще з війни у камеру не дивився – Лариса думає, плакав. За столом сказав раптом: «Сюди не прилітає. Ця тиша мене вбиває». Побув удома трохи більше місяця – 16 квітня знову поїхав на позиції під Нестерянкою, де писав щодня коротке «в мене все добре», хоча, щоб надіслати ці кілька слів, доводилося півтора кілометра йти окопами.
У липні 2024-го Іван приїхав додому востаннє – саме на п’ятдесятиріччя Лариси. Виїжджаючи 17 липня назад, до роти охорони, що базувалась на Хмельниччині, командир другого відділення уперше збирав наплічник спокійно, без звичного «дивись за мною». Лариса, яка за всі роки жодного разу не озиралася йому вслід, цього разу озирнулась – і побачила, як він дивиться на пасіку з таким жалем, якого раніше в ньому не бачила. «Не дай Боже це останній раз», – майнуло тоді.
У середу вранці 20 жовтня він зателефонував – попросив поповнити рахунок. Домовились поговорити «завтра рано». І тоді вперше за тридцять два роки замість звичного «так» сказав «може». Увечері слухавку вже не брав. У п’ятницю вранці Лариса пішла до його матері – та лише строго осадила: «Нічого, озветься». О 10.30 того самого дня, 23 жовтня 2024 року, їй принесли сповіщення. «Найважчим виявився не морг і не похорон, – каже Лариса. – Найважчим виявилося навчитися жити без нього, без його порад». У медичному висновку значиться сухо, по-казенному: кардіоміопатія, серцево-судинна недостатність; смерть пов’язана з проходженням військової служби.
Перший рік Лариса була на кладовищі щодня – не з кавою, з квітами. Зараз рідше. Але й відпустити поки не може. Хоча й психологиня наполегливо переконує, що коханий хотів би бачити її щасливою, ще не вміє навчитися жити, ба, бодай дихати без нього.
Старший онук, Ярик, 2020 року, ще застав діда живим. Молодший, Макар, народився 4 січня 2026 року – з дідом вони так і не перетнулися в земному житті.
Іван був людиною з міцною вірою – це він навчив дружину молитися. Перших сорок днів снився їй часто, але мовчав. Потім заговорив – і відтоді сниться завжди молодим і усміхненим. «Я думаю, що йому там добре», – каже вона.
