Тиша того вечора була незвичною – важкою, вперше за все спільне життя такою, що аж лячно. Вона написала: «Хвилююся за тебе». У відповідь – нічого. Уранці, із запізненням (знала, в лісі, де він тоді був, глушили зв’язок) усе ж дійшло: «Люблю, обіймаю, добраніч». А тоді ще одне, о п’ятій ранку: «Все добре». Останні слова. Більше він не напише ніколи.
Народився Максим Алєксєєв 15 грудня 1990-го в селі Рубаний Міст на Черкащині. Малим переїхав з батьками на Миколаївщину, у Коларівку, де на той час не мали ні родичів, ні знайомих. За рік у нього народилася сестричка. Після дев’яти класів місцевої школи повну середню освіту здобув у Миколаївській школі-інтернаті № 7. Далі – Херсонський юридичний інститут, а за кілька років – переведення до Харківського університету внутрішніх справ. З дипломом у кишені 2012-го став слідчим, невдовзі – спеціалістом-криміналістом одного з відділень Миколаєва, і на цій посаді працював понад десять років. Службі державі присвятив понад півтора десятка років.
Доля зводила Максима й Діану двічі. Перша зустріч лишилася десь у дитинстві, майже непомітним спогадом. За кілька років звела знову – цього разу по-справжньому. Попри сумніви Діани й різницю у віці, адже старший на шість років, Максим вірив у них обох. Коли вона вступила до медичного коледжу в іншому місті, сказав просто: «Я тебе чекатиму з навчання». І чекав – два з половиною роки. «Він вірив у мене більше, ніж я сама в себе», – згадує Діана. Після навчання повернулася – до нього. 2017-го одружилися, разом облаштовували сімейне гніздечко, просто жили розміреними, сповненими кохання буднями.
На початку 2024-го їхнє життя осяяла звістка: чекають на сина. 8 листопада Діана народила Дениса Максимовича. Максим був на сьомому небі від щастя. З перших днів він із любов’ю та турботою допомагав доглядати за маленьким сином. Оскільки Діана перенесла кесарів розтин і відновлювалася після пологів, медичні сестри допомогли Максиму опанувати перші навички: навчили правильно змінювати підгузки, доглядати за немовлям. Чоловік дуже швидко всьому навчився й легко справлявся з усім, що було для нього новим. А вже потім він показав усе дружині. Так його бавив – не кожна ненька зможе. «Він так тримає сина, наче в нього вже їх десятеро», – писали Діані подруги, побачивши перше фото. Найбільше хотів просто бути поруч – татом, опорою, захистом.
О п’ятій ранку 24 лютого підняли з ліжка не будильники, а вибухи. Максим заступив на службу, додому повертався дедалі рідше – разом із колегами обороняв Миколаїв, тримав блокпости, стежив за порядком у місті під обстрілами.
У липні 2025-го, прагнучи захистити родину й країну, Максим без вагань пішов добровольцем до батальйону поліції особливого призначення (стрілецький) ГУНП в Миколаївській області – інспектором відділення вибухотехнічної служби. Розумів, наскільки це небезпечно, але страх ніколи не був для нього причиною відступити: безпеку інших він завжди ставив вище власної. На завданнях підтримував побратимів, знаходив потрібні слова, допомагав не втрачати віру й зосереджуватися на головному. Навіть у найнебезпечніші моменти залишався тим, на кого можна покластися. Попри постійну небезпеку, завжди знаходив спосіб озватися рідним – але беріг їх від правди: жодного слова про те, де він і що йому доводиться переживати, аби вдома й далі вірили, що все спокійно. Для дружини й сина в його словах завжди було одне: «У мене все добре».
Вам також може сподобатися
8 вересня 2025-го синові виповнювалося рівно десять місяців – Діана з батьками чоловіка заздалегідь домовилися провести той день разом. Але близько 7:30 ранку поблизу Берестка Краматорського району ворожий FPV-дрон завдав Максиму надтяжких поранень. Його евакуювали, транспортували до лікарні імені Мечникова в Дніпрі.
10 вересня 2025 року стало днем, що розділив життя усієї родини на до і після. Лікарі до останнього боролися за його життя. Не вдалося.
Поховали Героя в рідному селі. На час загибелі мав звання капітана поліції – майора присвоїли вже посмертно. Посмертно нагороджений і орденом Богдана Хмельницького III ступеня – за мужність і самовіддані дії у захисті державного суверенітету.
Він був світлим, веселим, усміхненим, відданим родині й службі. «До останнього подиху він залишався вірним присязі, своїм побратимам та українському народові», – написала про сина мати в зверненні до Президента. Був. І саме це коротке слово тепер найважче вимовити.
Родина створила петицію про присвоєння Максиму звання Героя України. Підписати її можна за посиланням: petition.president.gov.ua/petition/268972
