«Какая разніца» – ця фраза стала майже приказкою нашого часу. Її кидають легко, буденно, іноді навіть з посмішкою – коли йдеться про мову спілкування вдома, на дитячому майданчику, у чаті батьків дитсадкової групи, в усіх, без винятку, громадських місцях. І щоразу, чуючи її, ловлю себе на думці: а яка, справді, різниця, коли ракета летить у пологовий будинок? Коли снаряд не питає, якою мовою кричала мати, перш ніж замовкнути назавжди? Різниця є. І вона – у голові кожного з нас, хто досі вважає мову лише «засобом комунікації», а не тим, за що гинуть.
Це не риторична фігура. Ні. Це – аналітична теза, доведена цифрами, думками фахівців і власними спостереженнями за дітьми, народженими вже під час повномасштабного вторгнення, – тими, хто ніколи не бачив «мирного часу», але чомусь досі белькоче мовою країни, яка вбиває їхніх батьків.
Вам також може сподобатися
Лякають більше, ніж сирени
Дослідження, проведене навесні минулого року Державною службою якості освіти спільно з Офісом уповноваженого із захисту державної мови, дає нам факти, від яких стає моторошно. Як інформує видання NV, у Києві – столиці держави, яка тринадцятий рік воює за право бути собою, – 24 відсотки учителів порушують мовний закон під час уроків і аж 40 відсотків – на перервах. Учні ж поводяться ще відвертіше: 66 відсотків школярів переходять на мову агресора під час занять, а на перервах цей показник сягає 82 відсотків.
Вісімдесят два відсотки. Це не статистична похибка. Це – ціле покоління, яке зростає під повітряними тривогами, ховається в підвалах і бомбосховищах, ховає рідних, загиблих від російських ракет, – і водночас щодня, на кожній перерві обирає мову тих, хто ці ракети запускає.
«Какая разніца» очима експертів
Уповноважена із захисту державної мови Олена Івановська, коментуючи цю тенденцію виданню NV, пояснює одну з причин мовною структурою: українська й російська, попри їхню спорідненість, влаштовані по-різному, і дітям, які виростають у мішаному середовищі, буває складно втримати межу між ними. Це пояснення – чесне і фахове. Але воно не відповідає на головне питання: чому саме російська, а не, приміром, польська чи англійська, залишається тією мовою, у яку так легко «зісковзують» діти?
Відповідь на це запитання дав публіцист Віталій Портников у своїй колонці для NV. Він проводить паралель з німецькою мовою в Австрії та швейцарських кантонах: попри те, що австрійці й швейцарці не вважають себе німцями, культурний простір, у якому домінує спільна мова, врешті формує спільну свідомість. Так само, застерігає Портников, якщо мова залишається мовою родинного побуту, вона неминуче візьме своє в культурі – і жодна державна політика, жоден закон цьому не зарадять.
Це вже не лінгвістика. Це – питання національної безпеки, сформульоване гранично чітко: причинно-наслідкові зв’язки, за словами публіциста, ніколи не були нашою сильною стороною. Ми обурюємося захопленню рідного міста «братнім народом», а тоді виходимо на вулиці власних міст, переповнені тією самою мовою.
Зневага, легковажність чи лінощі?
То що це – зневага, легковажність чи звичайні лінощі? Гадаю, чесна відповідь – усе одразу, тільки в різних пропорціях для різних родин.
Зневага – коли батьки свідомо ігнорують мовний закон, бо «завжди так говорили», і жодна війна, жодна трагедія їх не переконує змінити звичку.
Легковажність – коли дорослі щиро вважають, що дитина «сама якось перейде», коли підросте, піде до школи, зіткнеться з патріотичним вихованням – а самим докладати зусиль над власною мовою нема потреби.
І лінощі – найбанальніші людські лінощі, коли простіше сказати те саме слово звичним способом, ніж щоразу зупинятися і перекладати себе на мову власної держави.
Телеведуча Катерина Осадча, чиї слова цитує «Українська правда», болісно описала цю ситуацію на прикладі власного сина: навіть діти, народжені буквально за пів року до повномасштабного вторгнення або вже під час нього, на дитячому майданчику здебільшого спілкуються російською. Вона звертається до батьків із простим, майже болісним закликом: українська мова – не китайська, вивчити її цілком реально, потрібне лише бажання.
Як мовчазна більшість вирощує мовчазну меншість
Тут криється ще один парадоксальний механізм, про який розповідає керівниця початкової школи «Майбутні» Оля Забіяка виданню The Village Україна (Віледж Україна). За її спостереженнями, серед дітей діє жорстка ієрархія: якщо лідер компанії розмовляє російською, усі інші, навіть переважно україномовні, у спілкуванні з ним теж переходять на мову агресора. Виходить замкнене коло: російськомовна дитина, потрапляючи до нового колективу, непомітно перетягує на свій бік навіть тих, хто зростав у свідомо україномовній родині.
І це найбільш підступний аспект усієї проблеми: тут йдеться не про свідомий вибір, а про дитячу комфортність, про страх виділятися, про банальне бажання не бути «білою вороною» серед однолітків.
Адаптація навпаки: коли до українськомовного середовища потрапляє російськомовна дитина.
Але є й інший бік медалі, про який ми говоримо значно рідше: як почувається дитина з російськомовної родини, потрапивши у дитячий садок чи початкову школу, де переважна більшість – і за законом, і фактично – спілкується українською?
Дитяча психологиня Альона Галіцина, коментуючи цю тему The Village Україна, наголошує: адаптація до зміни мовного середовища проходить у кожної дитини по-різному й залежить від віку, темпів переходу та найближчого оточення дитини – друг, бабуся, улюблений герой мультфільму можуть підтримувати іншу мову й гальмувати перехід. Фахівчиня Інклюзивно-ресурсного центру Анастасія Лисенко додає важливий практичний нюанс: якщо дитина в школі спілкується українською, а вдома батьки продовжують послуговуватися російською, це може призводити до труднощів у засвоєнні навчальної програми, зниження темпу роботи в класі та навіть до негативних поведінкових проявів через накопичену емоційну напругу.
Тобто відповідальність, за словами обох фахівчинь, лежить не на дитячому садку, не на школі, не на державі – а насамперед на батьках. Мова, якою розмовляють удома, стає або опорою для дитини в новому середовищі, або джерелом додаткового стресу, який їй доведеться долати самотужки.
Немає більше «російськомовних українців» – є вибір батьків. Із цього напрошується непростий, але чесний висновок: питання давно вже не в тому, якою мовою розмовляє дорослий, а в тому, чи готовий він зробити цей вибір за дитину, поки не зробила за неї звичка чи оточення. На війні, коли ворог убиває саме за належність до українства, мова перестає бути питанням особистої зручності. Вона стає фронтом – можливо, найтихішим, найдомашнішим, але від того не менш важливим.
Досвід родин, які свідомо пройшли через мовний перехід, доводить: це можливо в будь-якому віці. Головне, наголошують і психологині, і батьки-практики, – особистий приклад дорослих, послідовність і повна відмова від російськомовного контенту вдома, бо, як влучно зауважила одна з мам в навіть один-єдиний мультфільм чужою мовою здатний одразу відкинути дитину назад.
Тож коли наступного разу хтось скаже «какая разніца» – слід згадати цифру 82 відсотки. Згадати дітей, які на перервах масово переходять на мову агресора просто тому, що так простіше, звичніше, безпечніше в компанії однолітків. І запитайте себе: чи готові ви й далі вважати це дрібницею, поки ваші діти дорослішають у мовному просторі, де перемагає не той, хто правий, а той, кому просто лінь щось міняти?
Різниця є. І вона вирішується не законами, не штрафами мовних омбудсменів, хоч і вони потрібні, – а щоденним, часом незручним, часом стомливим вибором кожної окремої родини. Вибором, який наші діти успадкують так само, як успадковують колір очей чи форму усмішки. Питання лише в тому, що саме ми готові їм передати – мову перемоги чи мову зручного мовчання.
