Олександр Палига народився 21 квітня 1995 року в Лехнівці колишнього Ярмолинецького району на Хмельниччині. Його мати, Галина Тимофіївна, все життя присвятила синові. Жінка каже, що Сашко був дуже відкритим, життєрадісним, активним хлопчиком. Шкільне життя промайнуло у Розсошанській школі, що у сусідньому селі. Тож по науку змушений був ходити полями і в сніг, і в дощ, і в заметіль. «Коли виникло питання, куди йти далі, син разом із друзями вступив до Жмеринського вищого професійного училища. За три роки навчання здобув фах монтера-колійника. Саша так любив рідне село, свою хату, сумував за нами, що майже щотижня приїздив додому», – каже Галина Тимофіївна.
За спеціальністю Олександр не працював, спробував свої сили на будівництві. Мріяв про власний автомобіль, хотів заробити на нього сам. Але у 2015-му його призвали на строкову службу. Півтора року вчився армійській справі на Одещині, отримав звання старшого солдата. «З війська повернувся восени 2016 року, – продовжує мати. – Вирішив зробити закордонний паспорт і їхати на заробітки. Хотів мати власне авто, ремонт вдома закінчити, та й жити не гірше за інших».
Вам також може сподобатися
На фото: Олександр Палига мріяв закінчити ремонт будинку та придбати автомобіль. Фото: з родинного архіву
У Польщі Олександр працював у бригаді, яка спеціалізувалася на ремонті мостів, стадіонів, інших великих об’єктів. Через рік син покликав до себе маму. І щоб саму не залишати, покинув свою роботу й разом підпрацьовували на різних підприємствах: м’ясокомбінаті, автомобільному заводі тощо. «Ми йшли туди, де більше платили, – зізнається Галина Тимофіївна. – Проте, якщо я могла працювати там довго, то Сашко через три-чотири місяці неодмінно повертався в Україну, казав, що не може без рідної хати, без свого села. Він з дитинства любив ліс, річку, з друзями на риболовлю ходити, у футбол грати, гриби збирати…».
У березні 2022 року мама з сином мали знову вирушати за кордон.
«24 лютого ми їхали в Ярмолинці, коли почули жахливу звістку, – пригадує жінка. – Я кажу синові: «Все, мабуть, не випустять тебе до Польщі». А він мені: «Мамо, я й сам не поїду. І навіть якби там був, то повернувся б. Хто ж тебе буде захищати? Я буду там сидіти і думати, що прийдуть в наше село окупанти та знущатимуться над тобою?»
Тож зібрав все необхідне й 1 березня пішов записуватися до війська. А гроші, які на машину відкладав, віддав на
ЗСУ».
Проводжали сільських хлопців 3 березня біля місцевої школи. Відтоді Олександр часто телефонував мамі. Коломия,
Яворів, Малин… Побував із завданням і в Чорнобилі. «Мам, ти тільки не хвилюйся – я їду туди…» – на початку літа повідомив син. Його бригада захищала Донеччину.
Перед Покровою Саша зателефонував мамі й попросив, щоб трохи відпочила, бо дуже багато працює. Вона ж тоді влаштувалася швачкою в обласному центрі. Жінка й гадки не мала, що син хоче зробити їй сюрприз – дочекався відпустки та вже їхав у потягу. «Я все ж пішла на роботу наступного дня, але після рашистських обстрілів часто не було
світла. Раніше повернулася, дай, думаю, квітник посапаю. Аж тут знайомий телефонує, каже, щоб я гостя зустрічала, – побачив, як Сашко в автобус сідає. Я думала, що жарти такі в нього. Побігла до автобуса – немає Саші. Вертаюся, а він з кухні виходить. Зійшов на зупинку раніше і городами прокрався. У руках – величезний букет червоних троянд, серед яких одна всередині біла. «Це – як ти мені одна у всім світі світиш у житті. Тільки заради тебе я старався вижити на війні», – мовив.
Олександр зробив ще один подарунок мамі. Повіз до обласного центру, завів у кафе, замовив каву, велику піцу. Сказав тоді: «Ти ж усе життя економиш, собі відмовляєш. Давай сьогодні відсвяткуємо моє повернення. Десять днів – це немалий час».
Про воєнні будні не хотілося говорити, але Сашко на розповідь матері про те, як бомбили нашу енергетику, так сказав: «Мамо, не дай Боже Вам знати, як обстрілюють з літаків». Гуляючи містом, дивлячись на перехожих, на людей, які сиділи на лавочках, він раптом сказав: «Мамо, тут немає війни. Це два різні світи».
Десять днів пролетіли як мить. Так не хотілося відпускати сина. «Мамо, я дуже чекав цієї відпустки. Уявляєш, як її теж чекають мої побратими? Ми ж по черзі можемо її брати». І 20 жовтня він поїхав.
Серце матері почало тривожитися 1 листопада, коли Сашко не зателефонував. Не брав він слухавку і наступного дня. 3 листопада був день народження його дівчини, але він не привітав. Вона також занепокоїлася. І цього ж дня матері на роботу зателефонували.
«Мені вистачило лише того, що назвався якийсь військовий. Пам’ятаю лише, як дівчата забрали у мене телефон…» –
плаче згорьована мати…
Поховали Олександра Палигу 7 листопада в рідному селі. В офіційному документі йдеться, що загинув старший солдат під час виконання бойового завдання в результаті артобстрілу. 29 серпня цього року, у День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, Галині Тимофіївні вручили синів орден «За мужність» ІІІ ступеня.
На фото: Для матері Галини Тимофіївни нагорода сина – найдорожча після його загибелі. Фото: з родинного архіву.
«Ця нагорода сина дуже важлива для мене, – каже мати, – адже він був для мене всім, моїми крильми, найдорожчим, найріднішим, найкращим у цілому світі. А тепер я без крил»…
Крила у матері вже ніколи не виростуть, бо сина назавжди відібрала жорстока і несправедлива війна. На жаль, багато матерів, дружин, дітей, сестер, взагалі українців залишаться хто без своїх крил, а хто ще дуже довго зцілюватиме обпалені чи зламані.
