У ніч на 30 грудня 2022 року Марія прокинулася близько четвертої ранку. Їй наснився чоловік – Віталій Стахов. Він стояв перед нею у військовій формі та бронежилеті й сказав: «Маш, я тобі більше не зателефоную. Скажи мамі». Так розповідає про той сон Марія Стахова. Тоді вона ще не знала, що Віталій зник на позиції під Соледаром.
Напередодні Марія чекала на його дзвінок. Чоловік завжди телефонував, коли виходив з позицій – незалежно від того, була це ніч чи день. Але цього разу зв’язку не було. «Я пішла з роботи, бо була вже тривога. Я відчувала, що щось сталося. Почала писати, телефонувати до його командування, до хлопців. Усі мене запевняли, що все добре. Але я розуміла, що щось не так», – згадує Марія.
Вам також може сподобатися
Після того як прокинулася від сну, вона знову почала телефонувати побратимам. Згодом почула слова, яких найбільше боялася: «Мені сказали, що Віталіка більше немає». Але що саме сталося з ним того дня, родина досі не знає.
«Я перестану себе поважати, якщо залишуся тут»
Віталій Стахов народився 8 березня 1983 року в Наркевичах на Поділлі. З майбутньою дружиною Марією вони познайомилися, коли їй було 16, а йому – 18. Їхнє знайомство Марія досі згадує з особливою ніжністю. Того літа вона мала йти в 11 клас і вирішила допомогти батькам заробити гроші – поїхала працювати в колгосп обробляти буряки. Саме тоді й познайомилася з Віталієм. Він працював кухарем у колгоспі. Через два роки вони одружилися. Разом прожили 23 роки. У подружжя є донька Тетяна, якій нині 21 рік. Вона навчається у Вінницькому університеті за спеціальністю, пов’язаною з реабілітацією та терапією.
За словами Марії, Віталій був людиною, для якої Україна завжди мала особливе значення. Він був активним прихильником українського націоналістичного руху. До початку повномасштабної війни вже мав бойовий досвід – три роки служив в АТО. Після цього звільнився зі служби й повернувся до цивільного життя. За фахом був будівельником. Власноруч збудував їхній будинок, робив ремонти, облаштовував оселю. Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Віталій разом із Марією працювали у Польщі. Жінка просила чоловіка не повертатися в Україну, адже розуміла, наскільки небезпечною стала ситуація. Але він вирішив інакше. «Я перестану себе поважати, якщо залишуся тут», – сказав Марії чоловік.
У перший день повномасштабної війни Віталій вирушив в Україну. Дістатися додому було непросто: кордони перевантажені, транспорту не вистачало. Але він повернувся і став до лав Захисників. Віталій служив у 128 окремій гірсько-штурмовій бригаді. Брав участь у боях на Херсонському напрямку, а згодом його підрозділ опинився на Донеччині. За словами дружини, у бригаді він обіймав посаду командира відділення та мав звання старшого сержанта. Водночас у документах, які отримала родина, Віталія зазначили як старшого стрільця. Марія зібрала нотаріально засвідчені свідчення його побратимів та зверталася до військової частини, щоб домогтися виправлення інформації.
«Він обіймав одну посаду, ніс іншу відповідальність, а записали йому зовсім іншу. Мені це дуже болить», – каже жінка.
Останній вихід на позицію
26 грудня 2022 року Віталій мав зайти на позицію на три дні. За словами Марії, спочатку він не мав цього робити, бо його підрозділ готувався до передислокації на інший напрямок. Але побратимів не було ким замінити. Тож Віталій залишився на позиції. 29 грудня він зник. Разом з ним на позиції не стало ще п’ятьох військових. Один із чоловіків, який перебував з Віталієм на цій позиції, повернувся з полону 30 січня 2023 року. Марія намагалася дізнатися від нього бодай щось про чоловіка, однак, за її словами, повноцінного спілкування не вийшло.
«Я зустрічалася з представниками ООН та Червоного Хреста»
Пошуки стали для Марії частиною життя. Вона була на зустрічі з представниками ООН у Варшаві, їздила до Женеви на зустріч із представниками Червоного Хреста. Двічі на місяць приїздить до Києва на зустрічі, пов’язані з пошуком безвісти зниклих. Зверталася до СБУ та Координаційного штабу, збирала свідчення, намагалася отримати будь-яку інформацію, яка могла б допомогти встановити долю чоловіка. Проте відповіді, на яку чекає понад чотири роки, досі немає. «Результату – нуль. Жодної інформації», – каже Марія.
Із 2024 року вона разом з мамою Віталія регулярно бере участь в акціях на підтримку безвісти зниклих військових. Мама Віталія щоп’ятниці виходить на акції. Марія займається поїздками, документами та зверненнями. Фотографія Віталія є і на Алеї надії у Хмельницькому. Для родини це не просто світлина. Це нагадування про людину, на яку вони чекають.
Марія продовжує шукати чоловіка, звертатися до різних інституцій і перевіряти кожну можливу інформацію. Каже, найбільше в цьому очікуванні лякає не сама правда, а її відсутність. «Найстрашніше – невідомість. Якби ми знали правду, якою б вона не була, то могли б із нею жити. Але коли тобі не кажуть, де твоя людина, що з нею сталося, ти щодня прокидаєшся між надією і страхом».
Марія хоче, щоб про її чоловіка не забували
«Я хочу одного – щоб про мого чоловіка не забували. Щоб його шукали. Щоб люди пам’ятали: за кожним зниклим безвісти стоїть сім’я, яка чекає».
Для неї Віталій – це чоловік, з яким вона познайомилася ще дівчиною. Людина, яка власноруч побудувала їхній дім. Батько їхньої доньки. Чоловік, який у перший день великої війни повернувся з Польщі в Україну, бо не зміг залишитися осторонь. І поки немає відповіді, що сталося з Віталієм, його родина продовжує чекати.
Катерина КОРНІЙЧУК.
