Свічка в українській оселі завжди була не просто джерелом світла, а живим провідником між буденним і сакральним, звичайним і потойбічним. Її ніколи не запалювали від іншої свічки в домі, де хтось нещодавно помер, – вогонь, за повір’ям, міг «перенести» разом із собою сум, тугу і навіть саму смерть у новий дім, тому для запалювання завжди використовували окреме джерело. Задувати свічку різким, поривчастим подихом теж не радили: краще було загасити її пальцями, попередньо змочивши їх водою, або спеціальним металевим гасником.
Якщо свічка під час важливої родинної події чи молитви раптово починала потріскувати, диміти чи гасла без жодного протягу, це вважали чітким знаком: варто негайно зупинитися й уважно прислухатися до власних думок, оскільки рішення, яке ухвалюється в ту мить, імовірно, ще не повністю дозріло. Дві свічки, які випадково з’єдналися розталим воском в одну, вважалися знаком швидкого весілля в родині. Недопалки свічок ніколи не викидали абияк разом зі звичайним сміттям – їх дбайливо збирали в окрему скриньку і згодом використовували для розпалювання печі у важливі, святкові дні, вважаючи, що так у новий вогонь переходить накопичена сила попередніх молитов.
Вам також може сподобатися
Свічку, запалену на щастя молодятами під час вінчання у церкві, після завершення обряду не гасили одразу власноруч – давали їй догоріти самій до кінця, оскільки вірили, що штучне переривання цього вогню може вкоротити і саме подружнє життя. Стару воскову свічку, що лишилася невикористаною з минулих свят, дозволялося запалювати лише у спокійні, світлі дні без сварок і тривог у домі. Поминальну свічку, запалену за упокій, ставили окремо від інших, повсякденних, і ніколи не використовували вдруге для звичайних побутових потреб.
