Першого жовтня офіцерці Аліні Михайловій виповниться 32. Цей день народження в неї четвертий без коханого. Цього ж дня Україна вшановує своїх Захисників і Захисниць. На 1 681-й день великої війни.
Три свята тепер припадають на одну дату: Покрова Пресвятої Богородиці, День українського козацтва і День захисників і захисниць. Вони давно йшли поруч, а тепер зійшлися в один день, ніби так було задумано від початку. Свято оборонців народилося з війни. Його започаткували указом Президента від 14 жовтня 2014 року, і тоді воно називалося «День захисника України». 5 березня 2015 року Верховна Рада зробила 14 жовтня вихідним днем, і того ж року свято відзначили вперше, під гаслом «Сила нескорених». 14 липня 2021 року парламент перейменував його на «День захисників і захисниць», бо в лавах ЗСУ служить багато жінок. Згодом змінився церковний календар: 14 липня 2023 року Рада ухвалила відповідний закон, 28 липня його підписав Президент, і свято перенесли на 1 жовтня, до Покрови. Вихідного, як і торік, не буде: триває воєнний стан. Та й ті, кому присвячене це свято, вихідних не мають.
Вам також може сподобатися
Зв’язок цих свят глибший за календар. Козаки особливо шанували Пресвяту Богородицю, а Покрова була для них одним із найвеличніших свят, тому її ще називають Козацькою Покровою. На Новій Січі, що стояла над річкою Підпільною в 1734-1775 роках, у головному укріпленні височіла Січова церква Покрови Божої Матері. Під покровом Богородиці козацтво виборювало волю, а в часи Другої світової за незалежність боролася Українська повстанська армія. Тепер під тим самим покровом стоять наші сини й доньки, чоловіки й дружини. Стоять і батьки, які пішли замість синів, і сини, які пішли слідом за батьками.
Тому це вже не просто свято. Це святопам’ять: про тих, хто стоїть, і про тих, хто вже не підведеться.
…Одне й те саме питання звучить у черзі, у маршрутці, у коментарях під новинами: «А де ж депутати? Чому воюють тільки прості люди?» Воно болюче, і відмахнутися від нього не можна. Проте людей, які проміняли кар’єру на зброю, насправді багато. Серед них є й ті, чиї обличчя ми роками бачили на телеекранах і чиї прізвища знає вся країна.
Тетяна Чорновол колись була журналісткою-розслідувачкою, згодом депутаткою. У 2014-му її чоловік загинув у боях за Іловайськ. Вона стала вдовою, але не зламалася, а пішла у стрій. На початку повномасштабного вторгнення Тетяна вступила до 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Вона стала операторкою протитанкового комплексу «Стугна», нищила російську техніку, воювала на Чернігівщині та Херсонщині. Один із боїв вона згадувала в матеріалі LB.ua коротко, без жодних прикрас: «Я поцілила в перший танк у колоні – флагман».
Восени 2025 року в неї з’явилася можливість повернутися до цивільного життя. 30 серпня у Львові вбили народного депутата Андрія Парубія, який навесні 2022-го обороняв Київ у складі батальйону тероборони. Наступною у виборчому списку «Європейської солідарності», під № 27, була Тетяна Чорновол, і 18 вересня ЦВК визнала її обраною народною депутаткою. Вона відмовилася. 9 жовтня ЦВК на її ж прохання продовжила на рік строк подання документів для реєстрації. На той час, за її словами, вона вже четвертий рік командувала взводом. У зверненні, яке процитувало видання «Гордон», була й гірка іронія: «Ну, зрештою я лише командир взводу». Той рік вона відміряла собі сама: як повідомив «Інтерфакс-Україна», вона сподівалася, що за цей час ми переможемо агресора і вона отримає «моральне право залишити фронт».
У тій самій 72 бригаді з 24 лютого 2022 року служив аеророзвідником і колишній нардеп восьмого скликання Ігор Луценко. Як зазначає «Главком», з 2023 року він сержант, інструктор бойового загону 190 навчального центру. Для нього ця війна почалася ще раніше, на Майдані. Взимку 2014-го, як писав тоді «Цензор.НЕТ», переказуючи слова Олега Тягнибока, викраденого Ігоря Луценка знайшли живим, а львів’янина Юрія Вербицького – вже мертвим. Той, хто тоді вижив, через вісім років узяв до рук зброю. І досі служить.
Святослава Юраша обрали до Верховної Ради у 2019-му, коли йому було лише 23. Його називають наймолодшим депутатом в історії України. У січні він розповів «Телеграфу», що в перші дні великої війни під Києвом загинула близька йому людина, журналістка Олександра Кувшинова. Тоді він зателефонував командиру роти 133 батальйону, який воював під Києвом, і попросив його мобілізувати. Далі було звільнення містечок навколо столиці, оборона Бахмута, Часів Яр, де його батальйон і рота зазнали великих втрат. Кінець 2023-го і весь 2024 рік він воював кулеметником у 24 окремому штурмовому батальйоні «Айдар». На час інтерв’ю він уже був сержантом. Листи про скликання сесій Ради він передавав командуванню, а там вирішували, чи відпускати, залежно від ситуації на позиціях. «Загалом частіше відмовляли, аніж відпускали», – каже він. Одного разу мати чотири доби чекала від нього бодай слова. Зв’язку не було.
Олег Тягнибок понад 20 років очолює «Свободу». Прихильники й опоненти сперечалися про нього роками. Війна цих суперечок не скасувала, але додала до них один незаперечний факт. Ще у 2023-му ексдепутат Андрій Іллєнко розповів «Українській правді», що Тягнибок з перших днів у ЗСУ, як і його брат, а син служить у Національній гвардії. Так у одній родині з’явилися три погони. Син Гордій дістав поранення на Бахмутському напрямку. А 6 червня цього року стало відомо, що поранено й батька. Як писало видання «Слово і діло», російський FPV-дрон ударив по автомобілю, і Олег Тягнибок отримав контузію. Нині він командує батальйоном безпілотних систем «Дике Поле» у складі 128 окремої важкої механізованої бригади. Колись із Запорізького напрямку він вітав маму з ювілеєм, і «Главком» виніс у заголовок два слова з того привітання: «Я повернусь!». Саме так кажуть мамам усі, від рядового до комбата.
Андрій Білецький теж колишній народний депутат восьмого скликання. У 2014 році він був одним із засновників батальйону «Азов» у Бердянську і першим його командиром. З 2023 по 2024 рік він командував Третьою окремою штурмовою бригадою, а з березня 2025-го очолює Третій армійський корпус. Станом на кінець серпня корпус тримав смугу оборони до 171 кілометра, а це близько 12 відсотків усієї лінії фронту. Отже, кожен восьмий кілометр фронту. Генеральські погони Білецький отримав саме на це свято рік тому: за даними LIGA.net, з нагоди Дня захисників і захисниць указом № 737/2025 йому присвоїли звання бригадного генерала. А 24 серпня, на День Незалежності, Президент присвоїв йому звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».
Колись Олега Ляшка знали передусім за гучні виступи з парламентської трибуни: він був народним депутатом із четвертого по восьме скликання. У 2022-му він вступив до ЗСУ солдатом. Спершу його службу в мережі ставили під сумнів. Та 11 жовтня 2024 року, як повідомляла «Українська правда», його призначили командиром батальйону безпілотних систем. В 11 армійському корпусі тоді пояснили, що його призначили за клопотанням командира 63 бригади: поки він обіймав посади, пов’язані з безпілотниками, було відбито багато штурмів і знищено сотні одиниць російської техніки. А 6 травня 2026 року, за даними «Главкому», старшого лейтенанта Олега Ляшка звільнили з посади командира батальйону безпілотних систем 63 окремої механізованої бригади Третього армійського корпусу, того самого, яким командує Андрій Білецький. Як уточнює ZAXID.NET, він очолив 432 окремий полк безпілотних систем 11 армійського корпусу.
Про Аліну Михайлову писати найважче. Вона депутатка Київради і офіцерка ЗСУ. Як зазначає «Еспресо», вона керує медичною службою «Ульф» 108 окремого штурмового батальйону «Вовки Да Вінчі» імені Дмитра Коцюбайла. Згідно з її офіційною біографією на сайті Київради, вона народилася 1 жовтня 1994 року в Дніпрі. Отже, її день народження збігається з Покровою і Днем захисників.
Навесні 2014-го вона, студентка-політологиня, познайомилася з волонтерами «Армії SOS» і згодом повезла допомогу на передову, в Авдіївку. У 2017 році вона познайомилася з Дмитром «Да Вінчі» Коцюбайлом, першим добровольцем, який отримав звання Героя України за життя. Після повномасштабного вторгнення вони пішли на службу разом. Та 7 березня 2023 року Да Вінчі, який воював із вісімнадцяти, загинув у бою під Бахмутом. Видання «Вікна» переказувало її спогади: за пів години до обстрілу він написав їй, питав, чи все гаразд, і вона попросила його бути обережним. Дорогою на виклик вона серцем відчула, що поранений саме він. Про нього вона сказала речення, яке «Вікна» винесли в заголовок: «Він навчив мене слова «кохаю». Бойова медикиня щодня рятує захисників і захисниць. Батальйон носить його ім’я, а вона й далі керує його медичною службою.
…Є й сотні інших, про яких столичні видання майже не пишуть. Це депутати місцевих рад, яких статус не звільняє від мобілізації, тож вони йдуть на фронт. І гинуть. У переліку депутатів місцевих рад, загиблих у російсько-українській війні, який уклали «Обранці» станом на лютий 2025 року, понад півсотні прізвищ з усієї України. Колишній депутат Миргородської міськради, військовий льотчик Олександр Оксанченко загинув 25 лютого 2022 року в повітряному бою над Києвом. Депутат Запорізької міськради В’ячеслав Зайцев загинув 5 жовтня 2022 року на Донеччині. Андрій Черніцький, обраний до Хмельницької міськради сьомого скликання від «Свободи», загинув 1 липня 2023 року на Луганщині, рівно за три місяці до того, як День захисників уперше відзначили першого жовтня. Депутат Київради Сергій Ільницький загинув 22 серпня 2023 року біля селища Курдюмівка в Бахмутському районі. Не оминула війна й парламенту: народний депутат восьмого скликання Олександр Марченко загинув на початку березня 2022-го, відбиваючи атаку російських військ на Київ, а його колега Олег Барна загинув у квітні 2023-го на Донеччині. Усі вони колись отримали довіру людей. І всі обрали фронт.
Війна не питає, ким ти був до неї. Питає лише, чи став ти у стрій. Вони стали.
…Фронтові дороги багатьох відомих політиків ми знаємо з перших місяців великої війни. Нардеп Роман Костенко, один із «кіборгів» Донецького аеропорту, після повномасштабного вторгнення обороняв Миколаїв і звільняв Снігурівку. Його колега Роман Лозинський ще в жовтні 2021-го підписав контракт резервіста в 73 морському центрі Сил спеціальних операцій, воював на Херсонському напрямку і після 15 місяців служби повернувся до Ради. Сергій Рудик пробув у війську понад три роки, воював на Донецькому та Запорізькому напрямках, а наприкінці травня 2025-го перейшов у категорію ветеранів. Генерал-лейтенанту Михайлу Забродському, колишньому командувачу Десантно-штурмових військ, у 2023 році достроково припинили депутатські повноваження, бо він повернувся до військової служби. Колишній віцеспікер Руслан Кошулинський служив на посаді головного сержанта ЗСУ. А ексгенпрокурор Юрій Луценко пішов добровольцем у тероборону, боронив Київ, служив під Ірпенем, на межі Херсонщини й Миколаївщини, воював під Бахмутом. У липні 2023-го він заявив, що йде з армії через інвалідність, яку встановила ВЛК.
Проте це свято не про посади й прізвища. Воно про вибір. Такий самий, як у журналістки, що стала операторкою «Стугни», у наймолодшого депутата, що став кулеметником, у лідера партії, що очолив батальйон безпілотників. Такий самий, як у вчителя і тракториста, лікарки і будівельника, програміста і фермера, кухаря і водія маршрутки, вчорашнього студента і п’ятдесятирічного батька трьох дітей. Одні пішли добровольцями в перший ранок війни, інші отримали повістку і не стали ховатися. У мирному житті їх не єднало ніщо. Тепер єднає одне: Україна болить їм однаково. Тому вони й стали у стрій. Пліч-о-пліч. Без трибун і без інтерв’ю. Вони просто стоять.
А є ті, кому вже не скажеш «повертайся». Ті, хто пішов на фронт і лишився там назавжди. Ті, чиї імена тепер знають лише рідні, побратими та прапор над цвинтарем. Десь мама досі ставить на стіл зайву тарілку. Десь дитина вчиться жити з фотографією замість тата. До цього свята вони не дожили, але воно і їхнє. Бо світло у вікні, мова, якою ми говоримо, ранок без окупанта під хатою – за все це вони заплатили найдорожчим. Ми пам’ятаємо. Пишаємося. Схиляємо голови.
Першого жовтня ввечері в багатьох домівках запалять свічку перед образом Богородиці. За тих, хто в строю, – щоб накрила, вберегла і повернула додому. За тих, хто вже не прийде й не обійме, – щоб укрила своїм покровом навіки.
