24 лютого 2022-го Наталія Іванівна о десятій повернулася з нічної зміни на шахті додому, в Малу Білозерку на Запоріжжі, – а молодший із синів, Павло, уже складав у дорожню сумку речі. «Мамо, я пішов. Цим не скінчиться. Це тільки початок», – досі чує ненька. «А в мене ж таке передчуття було…» – зізнається вона.
Провела до маршрутки. Що таке війна, знала не з новин: старший, Тимур, воював уже сьомий рік. Сьогодні обидві її кровинки – у Небесному легіоні. Солдат Павло Гринько загинув 6 травня 2024 року під Часовим Яром, Тимур Заїка – 2 липня на Бахмутщині. Обох не стало за лічені дні після днів народження: Павлові щойно виповнилося 25, Тимурові – 35. «Зовсім різні були, та й різниця між ними – десять років, – гортає сторінки пам’яті мати. – А схожі в одному: щойно треба було захистити рідних і Україну – обидва пішли».
Тимур, що вже чотирирічним декламував напам’ять вірші, вісім років грав у сільському оркестрі, вивчився в Дніпрорудному на електрогазозварника. Згодом працював охоронцем в супермаркеті у Запоріжжі, а 2013-го його з іншими хлопцями відрядили на охорону до Ялти – мама ще встигла погостювати в них в українському Криму. А 2014-го півострів захопили окупанти й пообіцяли українцям висилку на Магадан чи Колиму. Хлопці виявили супротив. Їх побили, відібрали техніку й телефони та, мов худобу, у вагонах для тварин вивезли до Запоріжжя. З лікарняного ліжка Тимур підвівся з одним прагненням – помститися. Восени 2015-го, збрехавши про повістку, пішов добровольцем у батальйон «Донбас», воював під Широкиним. У слухавці – гриби, риболовля, «мамо, не хвилюйся». А тоді – два тижні тиші. Нарешті озвався й заспокоїв: мовляв, ти ж знаєш, я зварювальник, варили – от і зачепило очі. Правду ж ненька побачила аж згодом в ноутбуці, який син, ідучи на зміну в шахту, забув закрити: на збереженому відео він перебинтований, а довкола – поле в чорних вирвах і чиїсь рюкзаки… «Я відчувала. Я знала», – тамує біль жінка.
На Покрову 2017-го Тимур стояв у почесній варті на відкритті меморіальної дошки в рідному селі, і там же нагорода знайшла Захисника – на урочистості приїхав полковник із Києва. Того ж року він одружився, спустився в шахту. Та в цивільне життя так і не вжився: коли під землею спалахнув конфлікт із шахтарями, що приїхали з Донецька, а керівництво стало на їхній бік, Тимур, який надто гостро відчував несправедливість, знову пішов на війну. Мав на рахунку 65 стрибків із парашутом і нагородну зброю зі змагань у Великій Британії, якою щиро пишався, а з літа 2022-го воював в «Айдарі». «Справжній оборонець. Відповідав за кожен крок, за всіх і за побратимів, – констатує мати. – Я першою ніколи не телефонувала: почну плакатися – розгубиться. А він же воює».
Павло – інший: високий, 189 сантиметрів, моторний, закоханий в автомобілі й спорт. «Де авантюра – там і Паша», – пригадує ненька. Проте в усьому рівнявся на старшого брата. Того ж дня Павло поїхав до Василівки, а звідти його направили боронити запорізький аеропорт.
А в Малу Білозерку зайшли ворожі колони. Що орки роблять із родинами Захисників, Наталія Іванівна вже знала з Бучі. Дванадцятирічну Катю спершу ховала в багатодітній родині, згодом забрала додому. Зателефонував сусід: зловтішався, мовляв, за вами приїдуть. Слідом – Павло: «Мамо, п’ять хвилин на збори. Тікай з дому».
Майже вночі мати й донька, прихопивши маленьку сумочку з документами, тихенько замкнули рідну хату й плазом пробиралися полем до лісосмуги. Катя мерзла до кісток, у небі щось літало – що то дрони, тоді ще не знали. 13 квітня волонтери повезли їх крізь блокпости чеченців і башкирів. Катю водій напоїв водою зі снодійним – так придумав Павло. «Мамо, я боявся. Не знав, через що вам доведеться пройти», – зізнався згодом.
Біля Василівки машини розвернули: нікого не випустять, чекають списків. «Серце захололо. Думаю – все», – веде далі Наталія Іванівна. Водій рушив через лінію фронту – і ринула злива. Вона й урятувала: мокнути окупанти не хотіли, тож перевіряли поспіхом – і задовольнилися кнопковим телефоном, не знайшовши захованого смартфона. Бородатий чеченець чіплявся до прізвища: щось воно йому нагадувало. «Та є ж артист Микола Гринько!» – віджартувалася жінка. На щастя, з Тимуровим її прізвище не збігається. Аж тут повз блокпост, не зупиняючись, проїхала інша машина. Окупанти кинулися стріляти їй услід, а чеченець махнув рукою й жбурнув документи – їдьте. Тож та машина, як і злива, теж їх урятувала. І ось – міст в Оріхові з написом, що вітав в Україні. Сльози вже не знали стримку. Павло вмовляв їхати за кордон. «Я в Україні – і тут буду корисною», – відрізала мати.
Спершу жінку прихистила знайома в Чернівецькій області, згодом волонтери дали кімнату в запорізькому гуртожитку. 2023-го – операція на хребті. Маму, яка не могла ходити, виходжував Павло, якого саме комісували з контузіями, пораненнями й грижею. А потім – перша тромбоемболія легеневої артерії: тромб закупорив судину в легенях. Рятували Наталію Іванівну в Чернівцях. Розуміючи, що може не вибратися, вона впросила лікарів дати довідку, щоб викликати сина. Примчав Тимур – і звідти одразу поїхав ховати побратима з Кривого Рогу.
Та Павло повернувся на фронт, а 2024-го вже наближав Перемогу гранатометником у 225 окремому штурмовому батальйоні під Часовим Яром. «Його взагалі не мали б чіпати», – не приховує розпачу жінка. Машини розбили, тож син, попри грижу, спокійно пояснив: якщо що, носитимуть боєкомплекти на руках. А тоді: «Мамо, я в піхоту». Пішов на позиції 1 травня, а 6-го зник. Сповіщення прийшло аж за півтора місяця.
Брата шукав і Тимур. Заскочивши на дві години до мами, приліг, а прокинувшись, мовив: «Мамо, Пашу не шукай». Мабуть, уже знав. 2 липня Тимур, який мав за плечима не одну контузію й поранення спини, віз із побратимом зі Львова хлопцям боєприпаси. Один дрон ударив спершу спереду, другий ззаду, вибухнув боєкомплект – згоріли обидва. «Наступної доби командир таки повів хлопців на те місце ֪– забрати, що лишилося від побратимів, щоб рідним було кого поховати», – не знають стримку материнські сльози. Після місяця ДНК-експертизи, 19 серпня, Героя поховали в Умані, де жив із дружиною.
Відтоді Наталію Іванівну ранив будь-який сміх, нічого не хотілося. А в листопаді на Запоріжжя посипалися КАБи, і серце повело її на Тячівщину. Перевіз Вова «Айдар» – той, хто привозив додому Тимура на щиті. Тут жінку прийняли щиро: знайшли фахівчиню із супроводу, психологів, підтримали.
А Павла мати не переставала шукати. Вірила. Чекала. 18 грудня 2025-го на акції рідних бійців 225-го на Майдані Незалежності вона розповіла все британському кореспондентові. «Мені здається, то він і допоміг», – переконана жінка. 31 грудня, напередодні Нового року, зателефонували слідчі: попередня ДНК збіглася. 3 лютого підтвердила й друга. До слідчих саму маму Катя не відпустила. Павло загинув, коли в окоп скинули вибухівку: встиг виштовхнути побратима, а сам залишився. Тіло змогли забрати лише влітку 2025-го біля Кліщіївки – тож коли мати стояла на Майдані, син уже був у Києві, в рефрижераторі. Тячів провів Героя на щиті – гідно, по-людськи. А в лютому 2026-го, невдовзі після похорону, у Наталії Іванівни – друга тромбоемболія. Знову лікарня… Тепер один син поруч, другий – в Умані. Між ними – пів України. Катя ж нині навчається в Буковинському державному медичному університеті.
…Ще як вірила, що Павло живий, рідна людина переповіла їй свій сон: «Вони приходили удвох. Трималися за руки». «Та ні! Паша живий», – заперечила тоді Наталія Іванівна. Тимурові назавжди 35. Павлові – 25. А материнське серце, з якого війна без наркозу вирвала обидві половинки, не відболить довічно.
