Впадати у відчай та скаржитися на долю – не в характері Ольги Олексіївни та Сергія Васильовича Москаленків. Подружжя тричі переїжджало, рятуючись від ворожих обстрілів. І врешті знайшли прихисток на Поділлі.
«Колись я мріяла стати агрономом. Тато був бригадиром тракторної бригади в колгоспі. І я, живучи в селі, багато часу проводила на полях. Наше Прилісне (до 2025 року Прелесне – авт.) було дуже мальовничим, самобутнім та неповторним. Село розташоване поблизу Краматорська та Слов’янська. Там народилися мої троє синів та донечка. Там знайшла свою долю. Після закінчення Слов’янського сільськогосподарського технікуму, понад 20 років пропрацювала бухгалтеркою та завідуючою складом запчастин місцевого автопарку. У 2000 році народила третього сина і невдовзі після розрахувалася і зайнялася приватним підприємництвом – відкрила вдома пекарню.
Вам також може сподобатися
Наші вироби користувалися попитом у багатьох населених пунктах, розташованих на дорозі між Слов’янськом і Барвінковим. Люди охоче купували хліб, пироги, замовляли короваї на весілля, торти на дні народження… А в 2011 році пекарню довелося закрити через брак сировини. Не було де придбати дров, а переходити на вугілля чи електрику було невигідно.
Старші діти вже вивчилися, створили сім’ї. Мене ж запросили працювати перед пенсією директором будинку культури в рідному селі та сусідньому Майдані. Бо замолоду часто брала участь у художній самодіяльності.
Чоловік довгий час працював далекобійником. Жили, трудилися, допомагали дітям, підтримували рідних.. Поки на нашу землю не прийшов ворог».
Спочатку родина переїхала в місто Білозерське Покровського району Донецької області, за 65 км від Слов’янська. Два роки винаймали житло, затим придбали квартиру. Ольга Олексіївна пішла працювати в ятку з випічкою. Досвідчена бухгалтерка і пекарка багато чому навчила молодого власника цього бізнесу. Сергій Васильович влаштувався водієм автобуса, возив шахтарів на шахту в Новодонецькому, затим охоронцем. Нещодавно шахту розбив ворог…
У Білозерському подружжя прожило до червня 2025 року.
«Наша донька також придбала квартиру неподалік. Тоді ціни невеликі були, – розповідає жінка. – Але виявилося, що війна сюди дійшла швидше, ніж до Слов’янська і Краматорська. Рашисти почали потужно обстрілювати це місто. І ми поїхали на захід країни. Спочатку в Тернопільську область, там прожили рік. А цього року молодший син на моє 65-ліття придбав нам будинок в селі на Хмельниччині».
Нині подружжя облаштовується в своєму новому домі. Готуються обробляти землю, вирощувати городину. Мають сад. А особлива гордість господині – квітники. Реанімувала старі квіти, замовила і посадила двадцять кущів троянд. Сергій Васильович знайшов роботу охоронця на елеваторі. Ольга Олексіївна теж не проти піти працювати, але поки у пошуку. Жінка з радістю прийняла пропозицію стати учасницею місцевого хору. Тож у певні години поспішає до сільського будинку культури на репетиції. Вже навіть взяла участь у проведенні святкової програми для мешканців села.
Ще навчаючись у технікумі, жінка опанувала українську мову, потім була ведучою в будинку культури, писала сценарії на свята. Тож спілкується нині виключно нею.
«Якось ми писали твір про Шевченка. Я отримала за нього дві п’ятірки. Цю роботу довго ще демонстрували іншим учням на стенді в коридорі навчального закладу», – з усмішкою пригадує Ольга Москаленко.
Жінка каже, що хоч зараз би на крилах додому б полетіла. Там ще сестра живе, якій 80 років. З паличками ходить. Не виїжджає, бо залишається поруч з єдиним сином. Він рятувальник. У Прилісному й могили батьків. Але ж війна – зовсім поруч.
«Мені щоночі сниться і село моє, і робота, і люди. Я ж іще веду свою сторінку в інтернеті. Показую, розказую людям про наше життя, співаю українських пісень. Так тримаю зв’язок з людьми з минулого, зі своїми земляками. Начитаюся потім коментарів під моїми відео, та й сниться рідна Донеччина…
Розумієте, я живу цим. Оце мій мир тут, моє небо над головою і Бог. Я дуже люблю Бога. Я вірю, що я не випадково сюди потрапила, що Бог нас оберігає. І так себе налаштовую, що все буде добре.
Ми не падаємо духом. По-перше, це гріх, а, по-друге, що воно допоможе – сидіти і плакати за тим всім, що залишилося в рідному краї на Донеччині… Потрібно жити далі, робити посильну справу та неодмінно дочекатися Перемоги України».
