Уранці 25 березня 2025-го Каріна прокинулася близько п’ятої від незбагненної тривоги, що пекучим болем стиснула душу. Не знала тоді, що саме цього дня у Новолюбівці Сватівського району на Луганщині загине її чоловік – 37-річний солдат, стрілець 66 окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго Андрій Іванов, позивний «Іва».
Народився Андрій 13 липня 1987 року в Біляївці на Запоріжжі в простій сільській родині. Старші брат і сестра вже підростали, коли батько, який дуже просив дружину про дитину, дочекався свого сина – найріднішої кровинки. Змалку привчений до праці, хлопець найбільше тягнувся до будівельної справи й був удома надійним помічником. Після школи у Вільнянську та училища, де здобув фах автослюсаря, влаштувався на моторобудівний завод в обласному центрі, якому віддав чимало років.
Вам також може сподобатися
4 травня 2008-го Андріїв шлях перетнувся з Каріниним просто посеред сільської вулиці. До шістнадцятирічної школярки приїхали гості, і коли всі вийшли надвір, туди якраз під’їхав Андрій з братом. Високий, світло-русявий, усміхнений – такого красеня важко було не помітити. Чи то Амур не схибив, чи доля так розпорядилася, та саме того весняного дня зародилося їхнє кохання. Цілий рік вони берегли його як таємницю – не знали ні Карінині рідні, ні Андрієві. Кілометри між селами для них нічого не важили: то він їхав до неї, то вона – до нього. Згодом Андрій вирушив представитися майбутній тещі, а обраниця вперше переступила поріг його дому. А 2012-го, після чотирьох років зустрічей, вони побралися й оселилися в Біляївці, у свекрів.
2015-го в сім’ї з’явилася донечка – Христинкою її назвав тато. А 2016-го лелека приніс синочка, якого вже удвох нарекли Артемом. Турботливий і добрий, Андрій щиро любив дружину й дітей і робив усе, щоб вони ні в чому не знали нестатку. З народженням первістки гарував уже на двох роботах, а в господі встигав упоратися з усіма чоловічими клопотами й не цурався куховарити. Згодом його золоті руки знадобилися в Києві та Грузії: ремонтував квартири й будинки, клав плитку.
…А потім у мирне життя увірвалася клята війна. Рятуючи найдорожчих, Андрій наполіг, щоб вони виїхали за кордон. Разом із тещею, не маючи там ні рідних, ні знайомих, опинилися в Польщі. Сам він залишився вдома. Каріна часто приїжджала в Україну, а Христинка й Артем роками бачили тата лише на екрані телефона. 2024-го Андрія вперше взяли до війська. Та під час навчань дала про себе знати давня, ще з дитинства, недуга – і його відпустили. А в січні 2025-го мобілізували вдруге. Після вишколу у Британії, що тривав близько місяця, його направили до 66 бригади. Озивався до коханої і звідти, і перед бойовими виходами.
20 березня Андрій привітав Христинку з десятиріччям і попросив дітей берегти маму. Те прохання прозвучало як прощання – і Каріну огорнуло лихе передчуття. 23-го він написав: їхали на позицію, потрапили під обстріл, осколок влучив у наплічник, та Господь уберіг – повернулися. А ввечері того ж дня Андрій замовк. Марно намагалися достукатися до нього і вона, і батьки, не відповідали й побратими. 25 березня телефон Андрія був уже вимкнений. Наступного дня його матері принесли сповіщення: зник безвісти. Невістка вирушила до Біляївки, а Христинка й Артем залишилися в Польщі з бабусею.
Розпочалися виснажливі пошуки, що тривали аж до осені 2026-го. Куди тільки не зверталася Каріна: і до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, і до Національного інформаційного бюро. Через півтора-два місяці після того, як Андрій зник, натрапила в месенджері на відео й фото полоненого із зав’язаними очима. «Тільки глянула – і все всередині перевернулося, земля з-під ніг пішла. На чужу людину такої реакції бути не може», – переконана вона. В одному з телеграм-каналів на її запит написали: начебто потрапив у руки ворога у березні 2025-го.
У ті місяці Андрій раз у раз снився своїй судженій – і завжди вони були разом. А незадовго до остаточної новини він з’явився їй знову: «Через три-сім днів буду вдома». І таки приїхав – щасливими були всі: вона, батьки, діти. «Я думав, ми не виберемося, бо нас було двоє, – розповідав він уві сні. – Слава Богу, вийшли звідти».
Та замість зустрічі вже 10 вересня 2026-го родині повідомили про збіг ДНК. Як зазначено в документах, експертизу зробили ще восени 2025-го, а звістка дійшла до Каріни майже через рік. Чому так сталося, з’ясувати так і не змогла. На впізнання вона їздила з Андрієвою сестрою, та в тому, що їй показали, рідного чоловіка не побачила. Тож і досі не певна, що поховали саме його.
18 вересня 2026-го, через 542 дні після того березневого ранку, Біляївка провела Андрія в останню земну путь живим коридором від батьківського дому. Найважче було розповісти дітям – мама наважилася не відразу. Пояснила: тато їх любить і завжди оберігатиме з неба. «Я не вірю, що тата нема», – мовила одинадцятирічна Христинка.
Нині Каріна з дітьми вдома: обоє навчаються в одному, п’ятому класі. На могилу Андрія, що потопає у квітах, вона приносить смаколики – усе, що він любив. «Уже й не знаю, він це чи не він», – ділиться сумнівом дружина. Та хай би що підказувало серце, про подвиг Андрія має знати вся країна. Тому рідні просять для нього найвищого звання – Героя України (посмертно). Петиція вже зібрала без малого дев’ять тисяч підписів із 25 000, потрібних для розгляду, і кожен небайдужий ще встигне віддати йому свій голос.
Попри документи, попри могилу в Біляївці, для Каріни Андрій живий. У її уяві ця зустріч уже має свої обриси: мине місяць, два, пів року, а може й рік – і пролунає дзвінок із Координаційного штабу з довгожданим «обміняли». Тоді вона помчить туди, де буде він. Що скаже йому, не знає й сама. «Обійму його і плакатиму», – зізнається вона. Колись же Андрій пообіцяв: «Якщо чекатимеш – вернуся навіть з того світу». І вона тримається за ці слова, надіється й чекає. Бо має право на віру в диво – право, якого не відбере в неї жоден папір.
Петицію про присвоєння Андрію Іванову звання Героя України можна підписати за QR-кодом:
