Марія Боднар, староста села Косогірка, що на Ярмолинеччині, не зі слів знає, як воно, у постійних молитвах чекати з фронту рідну людину, збирати передачі, відшуковуючи необхідне, гіпнотизувати телефон, чекаючи дзвінка чи бодай повідомлення… А нині майже три десятки односельців боронять країну від ненаситного ворога у найгарячіших її точках.
На жаль один з них, 32-річний Андрій Оробчук, повернувся до отчої домівки на щиті. Тож згуртувавши довкола небайдужих односельців, без відпусток і вихідних, без права на вигорання, з головою занурилися у роботу. У сільському Будинку культури, у відділенні зв’язку, у приміщенні старостату косогірці плетуть сітки, в’яжуть шкарпетки, печуть пиріжки і коржики, смажать пончики, ліплять вареники, квасять капусту, закатують консервацію, готують приправи й найрізноманітнішу продукцію тривалого зберігання… І з невтомними ярмолинецькими волонтерами раз-по-раз відправляють зроблене з любов’ю й просякнуте щирими молитвами бійцям на фронт.
Вам також може сподобатися
Вона знала – його не спинити
«Малюк, я мушу йти. В нас досвід є. А молодь хай народжує дітей», – хоч вже онучок підростав, Віктор лагідно і вперто називав дружину малюком. Бо досі по-юнацькому кохав. Їхня сім’я завжди була і є взірцевою. Не спиняла. Розуміла: марно. З вікна дивилася услід коханому й молилася. Пригадала чомусь, як розповідав батько про звідане ним, тоді 18-річним юнаком, пекло Другої світової. Що війна можлива не з батькових розповідей, книжок і фільмів, не могло наснитися в найстрашнішім сні.
Тішили сходами фермерські поля, біля яких роками трудився Віктор. Прагнуло рук чимале господарство вдома. «Що ж я робитиму?» – подумала жінка, на якій залишилися не лише поля, худоба, свині, а й донечка з маленьким онучком (та якраз розлучилася з чоловіком). То був травень 2014-го. Віктор Григорович, пройшовши Майдан, зовсім недовго побув вдома: догляду потребувала старенька незряча ненька. Похоронивши її, за тиждень пішов до війська. Добровольцем. Пройшовши вишкіл у «Десні», чоловік, котрий свого часу здобув фах військового у Литві, за плечима котрого служба на митниці (кілька років родина проживала на Волині), поповнив лави легендарного Айдару.
Нелегкими були фронтові дороги навідника з позивним «Роберт», проте ніколи не нарікав на труднощі і завжди запевняв рідних, що все добре. І жодним словом не обмовився, як доводилося їсти суху мівіну в перемішку з глиною, просити у місцевих молока чи бодай води, як пекельно нестерпно втрачати побратимів, як виснажують пекельні бої.
Фактично з того часу Марія Михайлівна стала «волонтери ти»: то шкарпетки потрібно зв’язати коханому й побратимам (не встигала, зізнається, тож мусила докуповувати, проте це було секретом), то ліки зібрати, то рукавиці тактичні знайти й іншу амуніцію. А одного разу дзвонить, аби бензопилу з дому передала, адже мерзнуть хлопці. «Вона ж нова», – спробувала заперечити. «То справа наживна, приїду, купимо нову», – відповів. За цим інструментом слідували й інші замовлення. Брат Віктора придбав хлопцям на частину авто…
Марія на той час, тривало пропрацювавши педагогом, очолювала сільську бібліотеку. До збирання необхідного на Донеччину й Луганщину одразу підключилися її колеги – чи не уся бібліотечна система Ярмолинеччини, надто працівники районної бібліотеки, тодішня голова села, друзі, односельці.
Перший раз Віктор прийшов у відпустку за півтора року. Раз заїздив додому на одну ніч. Вантажівкою, якою привіз загиблого 17-річного хмельничанина. «Я хочу, щоб дідусь ще приїздив великою машиною», – не вгавав онучок. «Не треба, дитино, великою», – змахнула сльозу бабуся.
«Нас бомблять»
Провоювавши чотири роки, після двох контузій, суттєвого пошкодження меніска, лікувань у шпиталях вправний господарник й невтомний трудівник повернувся до улюбленого фермерства.
«Нас бомлять», – подзвонив із Києва вдосвіта 24 лютого 22-го «Шульц», побратим «Роберта». Вранці, попри запис «обмежено придатний» Віктор Григорович уже був у військкоматі. Того ж вечора з наплічником покинув домівку. Знову на шляху справжнього чоловіка почалося пекло фронтових буднів. Через півтора року у бійця стався інсульт. До того ж, видалили травмований меніск…
Нині «Роберт» займається господарством. Активно донатить на армію, допомагає бійцям, чим може, і з великою радістю приймає побратимів на у себе вдома. Так часто до нього приїздять друзі. Буває, надовго залишаються, люблять проходити так звану реабілітацію у цій чудовій родині. Навіть часник з господарем садять і їсти готують.
Марія Михайлівна з 2021-го стала старостою села. Попри чимале навантаження, знаходить час на допомогу хлопцям. Постійними членами її так званої волонтерської родин стали бібліотекарі Юлія Сметана, Діна Равлюк, соціальний працівник Людмила Бердяєва, завклубом Катерина Потарака, переселенка Ніна Литвиненко. Охоче завжди долучаються до потрібної справи усі жителі невеличкого села. Позносили до клубу духовки, аби пекти смаколики.
Доставляють до «волонтерського пункту» усіляку городину, консервації. Готують усе: від моркви й буряка по-корейськи до вареників; плетуть сітки, в’яжуть шкарпетки… Продукцією допомагають місцеві підприємці. Коштами складаються самі. Мають у вайбері спільноту, куди входять усі косогірці, тож лиш щось треба, одразу кидають клич. Зараз готують Захисникам «вітамінні бомби» з горіхів меду і лимонів: холодно ж бо. «Михайлівна, витирайте руки, люди за довідкою йдуть», – після такої фрази староста знімає фартух і йде до робочого столу…
Не оминають увагою та людським ставленням й вимушених переселенців, яких попервах було близько шести десятків. Нині, правда, значно менше. «Не забуваймо, в країні війна, – раз-по-раз пише староста у групі. – Спинятися не можна. Наближення Перемоги – справа кожного з нас».
