Відколи син пішов на війну, найбільше боялася ненька днів народжень рідних…
«У нашій родині сталося кілька подібних фатальних збігів, – розповідає. – Як-от на день народження чоловіка померла свекруха. Тож на цьому фоні мене дуже тригерило. У ці дні посилено молилася. А серце аж затерпало. Як минулися дні народжень невістки, 9 грудня, і сина, 20-го, аж відлягло. Хто ж знав, що Льоша загине у день народження Ісуса, у перший день Різдва? Син ще зранку нас всіх привітав. Востаннє, – втирає пекучу сльозу із вицвілих очей, – наступного дня Наталочці принесли похоронку».
Вам також може сподобатися
У скупому болючому сповіщенні йшлося, що найрідніший загинув у Червонопопівці, на Луганщині. Клята війна обірвала таке перспективне життя, такі далекоглядні плани, такі прості людські мрії.
Був найкращим онуком й сином
Олексій Маркітан народився й проживав у Козятині. До першого класу хлопчака бавили бабуся з дідусем у Панасівці. А потім щоп’ятниці приїздив до них з мамою і старшою сестричкою Юлею.
«Лиш вийде з автобуса й чимдуж летить до подвір’я через усеньку вулицю, аби зраділи, що він приїхав, – пригадує Лариса, мама. – Як змалку звик їм допомагати, так й до останнього подиху вважав це своїм обов’язком: щовихідних, а коли треба, й у будень, їхав до найрідніших підсобити, обладнати, відремонтувати, підбадьорити. Тому й не дивно, що був найулюбленішим з шести онуків. А взагалі його не можливо було не любити. Льоша ніколи не всердився, не підняв голосу. Мав багато друзів. Був неймовірним життєлюбом й оптимістом. Ми з його батьком розлучилися. Проте зв’язок вони підтримували. Він багато хорошого перейняв від тата, а коли став дорослим, разом займалися сантехнічними й будівельними роботами. Життя Леоніда обірвав коронавірус.
Я працювала подобово медсестрою у неврологічному відділенні, тож малі Юля і Льоша ночували зі мною в лікарні й звідти йшли до школи. Дітвора завжди допомагала і старалася радувати. Пам’ятаю, маленький Олексійко чи не на усі свої заощадження купив мені на день народження помаду. Дуже хотів, щоб мама була красивою. Вона була яскраво морквяною, – посміхається жінка. – Тож спочатку фарбувалася, аби не образити його, а потім звикла – й використала до грама».
Хлопець дуже любив читати, зібрав чималу бібліотеку. Захоплювався футболом. Був затятим вболівальником «Динамо».
«Зі шкільних років купував щомісячний журнал «Футбол», – ніби книгу спогадів, таку щасливу й вже таку болючу, гортає Лариса. – А як в армію пішов (служив в охороні Міністерства оборони), мене уповноважив цю місію виконувати. Пам’ятаю, я один номер пропустила, тож заледве знайшла згодом. Льоша здобув вищу юридичну освіту, проте за фахом не працював: спочатку батько навчив його азам свого, як мовиться, мистецтва, й узяв у справу. А згодом з компаньйоном став займатися копкою й чисткою криниць, септиками. Коли Олександр до Польщі перебрався, Льоша очолив справу. Золоті руки мав. Стільки ними переробив. Люди досі його з вдячністю згадують (чи не в кожному господарстві щось робив). Не було, певно, такого, чого б не вмів. Донька заміж вийшла. Я теж свою долю зустріла, як діти дорослими стали. Ми перебралися до Хмельницького. Олексій же абсолютно сам з усім справлявся. Готувати вмів так, що ще не кожній жінці дано.
Як ми раділи усі, коли в його житті з’явилася Наталочка! Їх звів все той же футбол: Льоша поїхав до Києва на матч… Моєму щастю не було меж, коли врешті після кількох років зустрічей син скинув мені фото сумок в коридорі й написав: «Господиня заїхала». «Бережи її», – відповіла йому. Я так люблю її, як донечку. П’ять років вони прожили. Несправедливо мало, проте напрочуд щасливо. 9 липня 22-го діти нарешті розписалися». На день Незалежності сусіди сказали молодятам, котрі ввечері повернулися додому, що Олексія шукали з військкомату. «Якщо шукали, отже, я там потрібен, – відрубав справжній чоловік. – У мене є кого захищати!».
«У той «сюрприз» ми бачились востаннє»
Перед від’їздом Олексій з Наталкою поїхали до дідуся з бабусею. Хотів попередити їх сам. І запевнити, що все буде добре. Мама приїхала до військкомату. Жінки плакали. Олексій був на диво спокійним. По закінченню навчання бійцю дали одноденну відпустку. З букетами квітів всім робив традиційно сюрприз. «Ми так гарно провели час», – пригадує дружина.
З війни Захисник старався дзвонити якомога частіше, аби не хвилювалися рідні. Якщо йшов на позиції, попереджав, що не буде зв’язку. Завжди запевняв, що все добре. Коли Наталочка скаржилася йому на якісь побутові проблеми, по-батьківськи відповідав: «Ти справишся, Пушок. Ти в мене сильна! Я в тебе вірю!». Він називав її Пушком: бо коли брав на руки, переймалася, що важка.
«Ти у мене Пушок», – запевняв. Вона називала його Кітиком. «Смішніше, ніж Котик», – пояснює. Вони неймовірно кохали одне одного. Не вміли сваритися. Любили подорожувати. Мали в планах об’їздити всеньку Україну. «Така ж бо вона красива. Виконали завдання лише на 40%», – плаче дівчина, яку прирекла війна на вдовину долю. – Льоша був неймовірним. Таких більше не існує! У нього було класне почуття гумору. Мав багато друзів. А я, переїхавши до Козятина, друзями так і не обзавелася: Кітик був для мене всім – коханим, другом, всесвітом! Він неодмінно став би найкращим в світі татом – не судилося! Війна не дала мені шансу розповідати нашим онукам, яким класним був їхній дідусь. Про те, як прогулянкою нічним Львовом мене натерли балетки, а він зняв своє взуття, щоб я не одна йшла боса. Про казкову красу тих букетів, що дарував. Про магніт його непідробної посмішки. Про порядність, веселість, про людяність. Про те, як закопали хлопчаками скарб у дідуся на городі. До слова, дзвонили друзі, що до річниці загибелі Льоші обов’язково його відкопають».
На прощанні побратими солдата-кулеметника розвіяли міф про його звичне «все добре». Всього було. Як на війні. І полонених брали. Й життя не раз на волоску висіло. «Якби не ваш Льоша, мене б не було», – з вдячністю мовив один з них.
…Коли життя втратило будь-який сенс, коли не хотілося зовсім нічого і слова «Ти мусиш жити в пам’ять про Нього» геть нічого не означали, до під’їзду прибилося чорне кошеня. «Я упевнена, це Льоша мені його прислав, щоб легше пережити горе, – їй ледь вдаються слова крізь плач. – Він так часто мені сниться! Я не знаю, як жити далі! Проте інколи мені здається, я чітко чує таке рідне його: «Ти у мене сильна! Я у тебе вірю».
… «У мене сотні фото. У них все синове життя, таке коротке, – зітхає ненька. – На кожній зі світлин така рідна посмішка. А у свій передостанній день він записав нам відеоповідомлення: окоп, каремат, його незрадлива посмішка… Він чомусь помахав нам рукою».
