Вам також може сподобатися
Обираючи професію лікаря, Дмитро Надзельський мріяв дарувати людям здоров’я, позбавляти від болю. Після навчання у медичному виші працював у Миколаєві лікарем-неврологом. Тоді молодий лікар навіть припустити не міг, що йому, фахівцю мирної професії, доведеться пройти пекло війни, щодня рятувати поранених бійців, побувати у найгарячіший точках.
Війна увійшла у життя Дмитра Надзельського ще у 2015-му. «Я служив у медичній роті, – розповідає лікар. – Бригади медичної роти надають допомогу виключно військовослужбовцям, які в цій бригаді служать. І це стосується не лише поранень, а й багатьох інших захворювань, військові ж теж хворіють. Я займався хворими терапевтичного та неврологічного напрямку. У мене як у невролога було багато роботи, адже через перенавантаження, стрес у хлопців часто страждає нервова система, вони потерпають від больових синдромів, особливо у хребті. Поранення – це не основна причина, коли евакуюють із зони бойових дій. Хірургів у медичній роті вистачало, а ось неврологів було мало, тому роботи мав достатньо».
Через деякий час лікаря командирували у мобільний госпіталь в Часів Яр. «Там теж займався неврологічними хворими – військовими і цивільними, які приїжджали з навколишніх населених пунктів. А в 2016 році був біля Дебальцевого у пунктів прийому поранених», – згадує. Того ж 2016-го демобілізувався.
Після демобілізації вирішив розпочати приватну практику. Оскільки медицина була справою життя, то зосередився саме на цьому. І восени 2016-го відкрив приватний неврологічний кабінет. Гадав, що військовий досвід – позаду і можна зайнятися буденними справами – лікувати людей, а вільний від роботи час присвятити рідним: у Дмитра підростали двійко синів і донечка. Однак лютий 2022-го перекреслив усі мирні плани.
У перші дні повномасштабної війни Дмитро Надзельський пішов у військкомат. Власну справу поставив на паузу. «Тоді це було важливіше, — каже він. — Я мав військовий досвід, тому вважав, що моє місце — саме у війську». Спочатку далеко їхати не довелося, чоловіка направили у Миколаївський військовий госпіталь. «Миколаїв тоді був прифронтовим містом. Тому роботи лікарям вистачало, – згадує він. – Тоді усю хірургічну групу перевели в інше місце. У госпіталі залишилися терапевтичні відділення. Лікарів-терапевтів вистачало, а ось неврологів не було, деякий час я був один на увесь госпіталь. А ось пацієнтів було дуже багато. Тому перші п’ять місяців я практично жив у госпіталі. Згодом неврологів у закладі стало більше, і я вже почав виїжджати у відрядження на Донбас, у Херсон: я був військовослужбовцем, і мене направляли туди, де був потрібен, незалежно від спеціальності — і як лікаря, і з іншими завданнями».
Після майже двох років служби Дмитро Надзельський демобілізувався і почав відроджувати справу, яку раніше започаткував. Приміщення для приватного кабінету мав, а ось обладнання потрібно було купувати. Вирішив подати свій проєкт на отримання гранту. Скористався можливістю отримати гроші на власну справу конкурсу «Варто» та Українського ветеранського фонду. Обидва проєкти були схвалені За отримані гроші вдалося придбати додаткове неврологічне обладнання для медичного кабінету. Й у березні Дмитро Надзельський почне приймати перших пацієнтів. Поки що консультує хворих по телефону.
Єдиного рецепту, як повернутися до цивільного життя, – немає
Адаптуватися людині, яка пройшла пекло війни, до цивільного життя непросто. Й не кожному вдається впоратися з цією проблемою самостійно. «Багато хто, повернувшись додому, психологічно залишаються там, на передовій, – пояснює Дмитро Надзельський. – А цього робити не треба, хоч це й непросто. Я ж мав вже досвід 2015-2016 років. Й усвідомлюю, що все, що було на війні, потрібно залишити там. Я ще раніше навчився розділяти роботу і сім’ю, одне іншому не повинно заважати. Те ж стосується і військової служби. З військової служби я не брав із собою жодних «сувенірів» — нічого, що б постійно нагадувало про війну. Та й новини намагаюся переглядати якомога рідше. А після демобілізації потрібно знайти собі справу до душі — чи то повернутися до того, що робив раніше, чи зайнятися чимось іншим — але обов’язково мати заняття, сконцентруватися на роботі. А якщо це не вдається, то не зволікати і звернутися по допомогу до психолога. Адже усі ми різні, і єдиного рецепта, який згодиться абсолютно усім, немає».
