Вам також може сподобатися
«Мамо, бризкни на мене татовим одеколоном, що з фронту побратими з його речами передали», – просить, збираючись вранці до школи, п’ятикласник Максимко. «І мене», – одразу наставляє маленьку шийку чотирічний Назарчик. Він йде в садочок. Так дітвора відчуває батькову присутність. Як їм не вистачає батькових обіймів, усмішки, підтримки… Максим старший, тож як справжній чоловік з усіх сил намагається тамувати нестерпний біль. Назарчик ж бо раз-по-раз відчиняє шафу, гладить татусеву куртку і вперто повторює: «Цього не може бути!» Просто хлоп’я було з ненькою у той момент, коли побратими принесли найстрашнішу звістку, тож цей, здавалося б, нелюдський зойк назавжди відклався в дитячій голівці.
Олег Островець загинув за Україну 18 серпня 2023-го у віці Ісуса Христа. Привезли додому в день, на який якраз планував відпустку. «Я усе усвідомлюю, – констатує дружина Олена, – та хоч майже щоднини ходжу на могилу коханого, продовжую чекати його вдома. Я так сумую за ним. Нам з дітьми, його неньці й сестрі так його не вистачає. Як кисню. А ми ж бо з ним будинок мали будувати. Мріяли, як і всі, пишатися дітьми й дочекатися онуків».
Олег закінчив школу і професійний ліцей у рідній Дубровиці на Рівненщині. Мав золоті руки, тож працював на будівництві й в Україні, і в Польщі. Був час, коли трудився охоронцем в Бориспільському аеропорту. Останнім місцем роботи була столична будівельна фірма. «Закінчивши кооперативний коледж, я працювала у рідному селі, неподалік Дубровиці, в магазині, – пригадує щасливі миттєвості вбита горем вдова. – Олег зайшов щось купити. Стріли Амура поцілили в обох одразу. Почали зустрічатися. За рік й весілля справили. З різницею у шість років лелека нам синочків подарував. Ми були дуже щасливою міцною родиною. Чоловік завжди тішив нас подарунками. Останні подаровані ним троянди були на річницю весілля».
У день повномасштабного вторгнення Олег з бригадою якраз повернулися зі столиці. у Чистий четвер принесли повістку. Хоч за станом здоров’я не проходив строкову службу, та й молодший син – інвалід ІІ групи, сказав, що служити піде. Волонтери допомогли придбати спальника, каремат, аптечку й іншу необхідну амуніцію. На третій день Великодня рідні провели його до автобуса, що вирушав від військкомату. По-чоловічому запевнив усіх: «Все буде добре». «Плакала я уже вдома, – зізнається Олена, – ніколи на людях не показую сліз».
Полігон. Дніпропетровщина. Запоріжжя. Зв’язківець першої окремої гвардійської танкової бригади незмінно запевняв рідних телефоном чи повідомленнями в соцмережах, що все добре. «Коли приїхав у відпустку, – пригадує дружина, – всі пішли на базар. Були з нами свекруха і його сестра Юля. Чомусь за жартами пригадалося, як він маленький обіцяв купити, коли виросте, неньці куртку. Тож одразу презентував».
Того фатального дня Олег розмовляв з дружиною двічі: вранці і в обід, коли під час тривоги забирала Назара з садочка. Попросив дати слухавку обом синам. Наговорився з ними. Сказав, що за два дні прибуде у відпустку, тож замовив тушкованки. А уже о восьмій вечора побратим Олега, який якраз перебував на реабілітації вдома, зателефонував і повідомив Олені страшну новину…
Зараз побратими Олега постійно підтримують з його рідними зв’язок. Привозять дітям подарунки. Нещодавно вручили прапор частини. Завжди запитують, чим допомогти.
Олег Островець загинув поблизу населеного пункту Мала Токмачка Пологівського району Запорізької області. Нині дружина справжнього патріота збирає підписи під петицією про присвоєння її чоловікові звання «Герой України» і просить долучитися до цієї місії усіх небайдужих.
