Все дитинство Наталії промайнуло в Маріуполі. Після школи жінка пішла здобувати медичний фах, проте вийшла заміж, народила сина, навчання так і не закінчила. Незабаром у сім’ї з’явилася і донечка.
«Війна для нас почалася ще в 2014 році, коли в нашій квартирі на сьомому поверсі вибуховою хвилею повибивало вікна, – почала свою історію жінка. – Спочатку затягнули вікна плівкою, згодом замовили нові склопакети. Йшов час, діти виросли, вже жили окремо. Початок повномасштабного вторгнення нас з чоловіком застав самих удома. Дочка Маша зателефонувала, сказала, що краще нам виїхати. Її чоловік – військовий, певне, знав більше за нас… Але ми не повірили, вирішили зачекати. Думали, що буде, як і колись: постріляють, і затихне. Проте ситуація погіршувалася, вибухи ставали гучнішими. Але наш мер всіх заспокоював, мовляв, наше місто добре захищене. Щоб не хвилювалися, не панікували…»
Родина продовжувала сподіватися на краще, хоча війна була практично на порозі їхнього дому. Поступово зникли світло, газ, вода, тепло… В інший кінець Наталиного будинку потрапив снаряд. Поприлітало у будівлі поруч. Тоді стало остаточно зрозуміло, що час виїжджати з міста.
«Ми почали шукати машину, щоб поїхати, – каже Наталя. – Допомогли сусіди. Автівка стояла під під’їздом – вкрали акумулятор. Дістали. Затим потрібно було знайти пальне. Інколи за літр бензину правили по сто доларів! 22 березня я з чоловіком, син з невісткою, донька, її донечка та 7-річний Тимофійко, в якого померли батьки і який був під опікою моєї доньки, сіли в машину і поїхали в Урзуф. Переночували на курортній базі. Було так холодно, що вода в бачках замерзла. Спали одягненими і взутими. Ледь витримали до ранку».
Всі вирішили пробиратися в село Комишувате, де жили родичі Наталчиного чоловіка.
Родичі обігріли маріупольців, нагодували. Проте Маша зі своєю сім’єю через чотири дні поїхала в Бердянськ. А за кілька тижнів до них приєдналися і Наталя з чоловіком. «Син рвався за кордон, – продовжує жінка. – Тож з дружиною і сином вирушив до Криму, звідки, сподівався, що буде легше виїхати. Але застряг там, ледь потім їх звідти витягли. На той час ми всі вже дісталися Львова. Щоб потрапити на підконтрольну Україні територію, довелося пройти жахливий шлях через 21 блокпост…»
На фото: «Сподіваюся, що моя мрія ходити і бігати, як раніше, неодмінно здійсниться», – каже Наталя Склярова. Фото: з сімейного архіву.
Нині сім’я сина за кордоном, невістка народила другу дитину. Маша з дітьми мешкає на Житомирщині, у родичів чоловіка. Він – воює. «В мене дуже розболілася нога, вона дуже набрякла, – розповідає Наталя. – Львівські лікарі поставили неправильний діагноз. Як наслідок – у січні 2023 року ампутували ногу вище коліна. Для мене це було настільки жахливо і неприйнятно, що довго не могла впоратися зі стресом та відчаєм. Але торік у серпні побачила в інтернеті рекламу, що в Золотоноші запрошують жінок з ампутацією зі всієї України для гри у футбол. Вирішила спробувати свої сили. Поїхала. Сподобалося. Звичайно, спочатку було дуже важко. Бо ж і вік бере своє – мені виповнилося вже 47. Але щоб пристосуватися до життя і не збожеволіти, мусила йти вперед».
Наталя вже побувала на змаганнях у Польщі. Саме там їй та ще двом жінкам, в яких були не дуже якісні протези, польські протезисти безкоштовно замінили на сучасні. «Останнім часом тренуюся вдома, бо не завжди виходить вирушати на гру в інші міста, – каже Наталя. – Маю дві мрії: повернутися в рідний український Маріуполь та назбирати хоч і не на нове електронне коліно. Нове коштує мільйон гривень, тож навряд чи зможу зібрати таку суму. Дякую небайдужим людям, які підтримують мене, радію кожній копійці, яка надходить на мій рахунок. Сподіваюся, світ не без добрих людей, і моя мрія ходити і бігати, як раніше, неодмінно здійсниться. Вірю, що станеться це скоро і в моєму найкращому приморському місті».
