Вам також може сподобатися
За плечима у Тетяни дві вищі освіти: хіміка-технолога та менеджера з соціокультурної діяльності. Трудовий шлях розпочала на Донбас-арені ще студенткою Донецького національного університету. Тоді у касі стадіону продавала квитки. І досі має приємні спогади про цю величну й унікальну споруду, яка свого часу стала окрасою та гордістю міста. Згодом трудилася в лабораторії на заводі з виготовлення будматеріалів у Бахмуті. Затим вийшла заміж, готувалася стати мамою. А надворі було літо 2014-го…
«Незадовго до пологів тато відвіз мене в Артемівськ (нині – Бахмут), бо хвилювався, як маємо минути блокпости, якщо почнуться перейми, – розповідає жінка. – У нашому селі Роздолівка їх не було, проте сепаратисти встановили кілька блокпостів біля райцентру. У лікарні ми добре чули стрілянину, і ніхто не знав, чого чекати. Якось до мене прийшла подруга, вирішили прогулятися, з’їсти морозива. Був звичайний вечір, люди гуляли вулицями міста. Біля будівлі прокуратури стояла вантажівка, і якісь «зелені чоловічки» складали у неї коробки. Всі дуже метушилися. Ми купили морозиво і сіли неподалік фонтану на лавочку. Ще не встигли доїсти, як з іншого боку виїхав танк під українським прапором. Почалася стрілянина. «Зелені» стріляли без розбору в різні боки. Люди в паніці тікали хто куди. Ми хотіли заховатися у під’їзді будинку, проте двері були зачинені. Нас прихистили рятувальники у підвалі пожежної частини. Там була й медсестра, яка допомагала людям. Мобільний зв’язок в той момент в місті був вимкнений, тому зв’язатися з пологовим та повідомити, що зі мною все гаразд, вдалося тільки стаціонарним телефоном. А коли на вулиці стало безпечно, відвезли мене пожежним автомобілем у лікарню. Дорогою минали згорівшу автівку, яка ще деякий час стояла поряд з будівлею прокуратури та нагадувала про ті події».
Тетяна народила сина 5 липня, у день звільнення Слов’янська. А після пережитого вирішила назвати малюка Артемом, на честь міста, яке не скорилося ворогу.
Того ж 2014-го батьки Тетяни поїхали покласти квіти і помолитися на місці загибелі сина. Трагедія сталася ще в 2009 році, коли він, студент останнього курсу Донецької машинобудівної академії, їхав додому рейсовим автобусом. На мосту поблизу Райгородки в нього вибухнули газові балони. Газ потрапив в салон, і пасажири згоріли заживо. Декому вдалося вижити, але отримали важкі опіки… «Після покладання квітів на місці загибелі сина батьки вирішили заїхати до Слов’янська на заправку. Їх «підрізала» якась автівка. Люди у військовій формі хотіли без черги залити пальне. Спочатку батько не зрозумів, що то були сепаратисти. А коли вони вийшли з машини і вирвали двері в нашій машині, почали її нівечити, лаючись і погрожуючи, вже було пізно. Відчепилися за вказівкою старшого. Проте на блокпосту, який облаштували «сепари», тато виказав їм своє ставлення до так званої «майбутньої нової бандитської влади», яка вже намагалася «керувати» на Донеччині», – розповідає Тетяна.
Через два роки жінка вийшла на роботу. Їй запропонували очолити сільський будинок культури. Чоловік Віталій – військовий. Служив у місцевій військовій частині. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він якраз був у наряді. «Я першою йому зателефонувала і сказала, що почалося, – пригадує Тетяна. – Бо прокинулася від гучного звуку, наче вибуху. Він не повірив і сказав лягати спати далі, що то знову сепаратисти «розважаються». Проте, коли побачила виступ путіна, зрозуміла, що мала рацію. У переддень на роботі ми за вказівкою директора взялися про всяк випадок облаштовувати підвал. Наступного дня домовилися принести з дому якісь продукти, речі тощо. Сина залишила з бабусею, а сама вирушила на роботу. Знаєте, того дня одразу ж стало видно, «хто чим дихає»… Я написала заяву, щоб видали мені на руки трудову книжку. А працювати вирішили онлайн. Так тривало до 1 серпня 2022 року, поки зі мною тимчасово не припинили трудові відносини».
Чоловіка Тетяна відтоді бачила лише кілька разів. Автомобілем під’їжджала до його частини, привозила домашні смаколики. А на початку квітня він попросив її з сином виїхати з села. Прихисток знайшла на Рівненщині, звідки родом Віталій. Сьогодні жінка мешкає не сама – неподалік оселилися її тато, мама й 82-річна бабуся. «Батьки до останнього не погоджувалися покидати рідний дім. Але торік 27 червня тато отримав важке поранення від вибуху снаряда, коли ішов по воду на сусідню вулицю. Спочатку два місяці лікувався у Краматорську: видалили селезінку, зашивали печінку, нирки… Затим скерували до Львівщини. Врешті я його забрала до себе. А мама через три дні, як поранило тата, пошкодила плечовий суглоб, тікаючи в укриття від ворожого літака. Одна операція вже позаду, інша – попереду. Досі не знаємо, чи відновиться права рука…»
В селі ще залишалася Тетянина бабуся. Ніхто вже не наважувався дістатися Роздолівки, щоб вивезти решту місцевих. Вдень це зробити було нереально через ворожі дрони. Тож тато Тетяни вночі, навіть без ліхтарика, десять кілометрів йшов пішки, щоб забрати стареньку. Її знайшов у підвалі разом з кількома сусідками. Серед них була ще одна бабуся, яка не ходила. «Вони знайшли якусь тачку, застелили її ковдрою, посадили бабусю. Коли стемніло, вже хотіли рушати в дорогу, як раптом над ними завис ворожий дрон. Ледь встигли знову заховатися у підвал, як почався обстріл», – згадує розповідь тата Тетяна.
Зрозумівши, що всім не вибратися, чоловік вирішив спробувати виходити групами по двоє з перервою в 10-15 хвилин, вважаючи, що на одну людину вороги пожаліють снарядів. Серед ночі прокинувся і побачивши, що на вулиці погана погода, дощ зі снігом, ворожі дрони не літають, знайшов велосипед, посадив на багажник бабусю та поспішив з села. За ним ще вирушили дві жінки та два молодики, які на тачці тягнули 83-річну бабусю, що рік пролежала в підвалі і фізично йти сама не могла. До Сіверська всім допомогли дістатися наші військові. Проте їхню машину догнав дрон окупантів. Через пошкодження автівки ніч довелося провести у місті, а вже наступного дня вдалося вивезти їх подалі від фронту. З Віталієм Тетяна востаннє бачилися у лютому цього року, коли поїхала до Слав’янська на сороковини після загибелі чоловіка сестри. «Віталій лише раз торік приїжджав до нас у відпустку, – каже жінка. – Він пройшов Херсонщину, двічі був поранений під Бахмутом… Нині ж захищає рідну Донеччину. Ми дуже сумуємо і хвилюємося за нього. Особливо не вистачає тата Артему. Останнім часом син хоче просто побути з ним наодинці, просто разом подивитися телевізор, просто відчути тепло батька поруч»…
