Якось, перебуваючи у Вінниці, з колегою відвідали літературно-меморіальний музей, створений у будинку, де майже 160 років тому народився славетний український письменник Михайло Коцюбинський. І хоча музей зараз працює в обмеженому режимі, а у зв’язку з війною багато експонатів відправили на збереження, його директорка Лариса Кравченко розповіла про цю унікальну особистість.
Затишне місце у Вінниці, недалеко від берегів Південного Бугу, де й донині біліє стародавня хатина Коцюбинських, було власністю ще діда письменника. Максим Абаза викупив ділянку землі на тоді ще не заселеній частині міста й побудував на ній свій хутір – Абазівку, який згодом розділив у якості посагу між двома молодшими доньками – Гликерією (мати письменника) і Марією.
Саме в дідовій хаті 17 вересня 1864 року народився Михайло Коцюбинський, майбутній геній української літератури. Згодом у родині з’явилося на світ ще четверо дітей: Хома, Леонід, Лідія та Ольга.
Маленький Михайло зростав доволі допитливим, чемним та наполегливим, як часто згадують про нього сучасники: «Примоститься було десь у закутку з книжкою, розглядає, читає, вчить вірша». Він ще з дитинства мав слабке здоров’я, а у 9 років захворів на запалення легень. Саме тоді, під час марення, викликаного гарячкою, вперше промовив українською… У родині Коцюбинських на той час усі розмовляли російською. Але Михайлик часто чув українську від своєї няні Хими, яка розповідала йому казки та легенди народною українською, чув мову й на вулиці.
Батько письменника, Михайло Матвійович, працював дрібним службовцем і через свій запальний характер часто змінював роботу. Мати, Гликерія Абаза, була молдавською дворянкою і зі своїм первістком Михайликом мала особливо тісний зв’язок.
Через постійну зміну роботи батька родина часто переїжджала й проживала в різних містах і селах Вінниччини. Першу освіту Михайло здобув у Барській народній школі. Затим навчався в духовному училищі в Шаргороді.
Директорка музею М. Коцюбинського Лариса Кравченко розповіла багато цікавих фактів з життя письменника. Фото автора.
У 1881 році через важке матеріальне становище Коцюбинські повернулися у Вінницю, де спочатку жили в тітки Марії, а потім у рідній хаті, частину якої здавали в оренду. 17-річний Михайло взяв на себе відповідальність за велику родину і замість навчання, на яке в родини не було коштів, почав працювати приватним репетитором. У цей час він почав писати свої перші твори. У 1884 році з’явилось на світ його оповідання «Андрій Соловійко, або вченіє світ, а невченіє тьма». Дебютний літературний твір письменника критики оцінили вельми скептично. Польський та український етнограф Чеслав Нейман радив авторові залишити цю невідповідну йому справу і «не калічити святу нашу мову». Однак шість років Коцюбинський витратив на те, щоб вдосконалити свої вміння, і продовжував писати. Львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка». І відтоді письменник почав активно видавати свої твори. З цим йому часто допомагав український письменник та громадський діяч Іван Франко, дружбу з яким Михайло особливо цінував.
Впродовж 1886-1889 років він заробляв на життя приватними уроками, наполегливо займаючись самоосвітою, а у 1891-му склав екстерном іспит на народного учителя при Вінницькому реальному училищі. Коцюбинський самотужки вивчив аж дев’ять мов, зокрема італійську, грецьку, кримськотатарську, ромську… На жаль, зароблених коштів не вистачало, щоб забезпечити багатодітну родину, тому в 1890-х роках Михайло прийняв пропозицію працювати в складі Одеської філоксерної комісії, яка боролася зі шкідником винограду в селах Бессарабської та Таврійської губерній. Під час цієї роботи письменник записував усі свої спостереження, які потім перетворились у твори.
М. Коцюбинський з дружиною та дітьми. Фото автора.
Михайло спостерігав в Криму не лише за жителями півострова, а й за екзотичними рослинами, які не менше цікавили тонку натуру митця. Багато рідкісних рослин привіз він зі своїх подорожей: агаву, тамариск, магонію падуболисту, які й досі ростуть в саду вінницького музею.
Одного разу на запрошення свого друга Михайло Михайлович приїхав до Чернігова, де познайомився з молодою прогресивною освіченою жінкою –Вірою Дейшею. Знайомство переросло в справжні почуття. Згодом закохані побралися в Спасо-Преображенському кафедральному соборі у Вінниці. Родина ще деякий час жила у Вінниці, там у них народився первісток Юрій. Але в пошуках кращого життя Коцюбинські вирушили до Чернігова і назавжди покинули рідну хату.
Після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові Коцюбинський тимчасово знайшов місце у Житомирі. Від листопада 1897 до березня 1898 року обіймав різні посади в редакції місцевої газети «Волынь». Навесні 1898 року Михайло врешті отримав роботу в Чернігівській земській управі й переїхав до родини. Був діловодом, завідувачем народної освіти, редагував «Земский сборник Черниговской губернии», трудився в міському статистичному бюро.
У Чернігові виросли його діти: Юрій, Оксана, Ірина та Роман. Утім, Михайло Михайлович не встояв перед новими почуттями до молодшої за нього на 16 років Олександри Аплаксіної. Тривалий час вона не відповідала йому взаємністю, аж поки він врешті не підкорив її серце. Ніжні листи з курортів, де поправляв своє здоров’я, письменник писав і дружині, і коханці. Аж поки якось не переплутали кореспонденцію та лист до Аплаксіної не потрапив до дружини. Віра Устимівна вчинила дуже мудро: без скандалів та істерик переконала чоловіка, щоб не залишав родину.
Письменник невтомно писав свої безсмертні твори. До його художньої спадщини увійшли «Тіни забутих предків», «Fata Morgana», «Intermezzo», «Цвіт яблуні» та багато інших. Його твори, пронизані глибокою любов’ю до рідної землі та народу, стали безцінним скарбом української літератури.
У 1911 році «Товариство прихильників української науки, літератури і штуки» призначило Михайлові Коцюбинському довічну стипендію в розмірі 2 000 карбованців на рік, щоб він міг звільнитись зі служби. Проте письменник почувався дедалі гірше. До й так слабкого здоров’я додалась астма й туберкульоз. 25 квітня 1913 року на 49-му році життя митця не стало. Дружина категорично заборонила коханці з’являтися на похоронах. Але Аплаксіна зуміла передати вінок зі цвіту яблуні, який поклали в труну.
Поховали письменника на Болдиній горі у Чернігові, улюбленому місці його щоденних прогулянок.
У 1927 році відкрили Вінницький літературно-меморіальний музей Коцюбинського. Неподалік – найбільший в Україні пам’ятник письменнику. На його честь назвали місцевий державний педагогічний університет.
Підготувала Світлана ВОЛКОВА.
