Вони навіть не знайомилися. Просто жили в одному селі, час від часу потрапляючи одне одному на очі. Максим був старший від Олени на рік. Тож у школі випереджав дівчину на один клас.
Вам також може сподобатися
Якось старшокласниками випало разом збирати картоплю на полі, відробляючи практику. Слово за слово, і чорнобровий підліток запав у душу Оленці. Та ще й оті його підмигування не давали заснути у тихі зоряні ночі. Красуня Оленка також не залишила байдужим парубка. Дівчина мала довге русяве волосся, тонкий стан та довгі вії, які прикривали темно-сірі зіниці.
На суботній дискотеці він вперше запросив її до танцю. Коли їхні руки вперше торкнулися одне одного, обидва відчули хвилююче тремтіння. «Оце воно, моє щастя на все життя», – тоді подумалося їй. І так стало тепло на душі, так затишно…
Зустрічалися закохані часто. На людях крадькома обмінювалися зірчастими поглядами, дарували одне одному сором’язливі усмішки. А вже коли випадала нагода залишитися наодинці вечірньої пори, говорили про свої мрії, захоплення, жартували та ніжно обіймалися.
Якогось вечора Максим, пригортаючи до себе дівчину, повідомив їй новину: через тиждень йде служити. У неї аж ноги підкосилися від почутого. Як же бути без нього? Це ж – нескінченність…
На березі річки вже господарював молочно-білий туман, підкрадаючись до людських городів, які вже відпочивали від збору урожаю картоплі. А обіч стежок та попри саморобні дерев’яні тини подавали тонкий п’янкий аромат красені-чорнобривці. У зажурі перед майбутньою розлукою Олена зривала квіти та вкладала їх у віночок. Максим же, відчуваючи тугу дівчини, як міг, втішав її. Мовляв, час пролетить швидко, навіть не отямляться, як будуть знову разом.
Листи від коханого Олена отримувала по кілька на тиждень. Сама теж писала. І про сільські новини, про те, як змінилася школа, про підготовку до свого випускного… На своєму письмовому столі помістила Максимову світлину – ту, на якій він під час прийняття присяги. Скільки сліз тоді пролила Олена через те, що мати не дозволила їй поїхати на цю важливу подію…
Через пів року Максим став менше писати. Нарікав на зайнятість. І вона розуміла. Писала ще більше. А коли настало літо, позаду залишився випускний, на носі була вступна кампанія – листування звелося до кількох листів на місяць. «Мене прийняли! Я буду вчитися на медсестру», – поділилася радісною новиною з коханим Олена. І так чекала від нього захоплення її стараннями, підтримки та похвали. Натомість отримала коротку відповідь: «Вітаю».
Дівчина з головою поринула у навчання медичній справі. Хотіла бути найкращою, щоб він пишався нею. Навіть скупі і нечасті листи не могли зіпсувати їй радість від скорої зустрічі. В гуртожитку на видному місці завжди був його портрет, а вдома на шафі зберігався той пам’ятний віночок з чорнобривців…
Чергова поїздка додому для Олени стала справді «незабутньою». Вона відпросилася з останньої пари в п’ятницю, щоб встигнути на останній автобус. Подружка переказала, що Максим повернувся. «Дивно, чомусь не писав, – подумалося їй. – Напевне, хотів влаштувати сюрприз…»
Сюрприз і справді вдався. Бо коханий привіз зі служби додому не лише дембельський альбом: в його хаті, куди спершу побігла Олена, сиділа, заклавши ногу на ногу, в моднявій спідниці та картатій курточці якась білявка. А Максим, опустивши очі, представив її як свою… наречену.
Як вітала молодят, як поспіхом вибігла з хати, як обірвала на слові Максимову мати, котра хотіла хоч якось виправдати сина, Олена пам’ятає, наче уві сні. І навіть сльози не зронила, коли порвала і викинула в осіннє багаття такий колись дорогий серцю віночок з чорнобривців. Кохання, наче ті висохлі квіти у полум’ї, вмить розвіялося попелом за вітром…
