Вам також може сподобатися
«Радуйся, Миколо, великий Чудотворче…» – шепотіла самими губами. Беззвучно. Безперестанно. Безперервно. Не вмикаючи світла. Не встаючи з постелі. Ба навіть не усвідомлюючи змісту звичного змалку рятівного тексту…
Цієї старовинної молитви Раїсу навчила бабуся, яка щоранку й щовечора ревно молилася до заквітчаних й огорнутих у накрохмалені вишиті рушники образів. Чільне місце, окрім, зрозуміло, Спасителя й Матері Божої, в її ошатній, пропахлій ладаном і воском оселі займав образ Cвятого Миколая.
– Він, доню, завжди чує прохання, особливо якщо ревно просять і беззаперечно вірять, – гладила натрудженою рукою світлу голівку онуки щира християнка.
– Що це? Щоб більше ми подібного у нашому домі не бачили! – вгледівши образ Миколая Чудотворця на доньчиному столі, розлютилися Раїсині батьки, затяті комуністи, котрі обіймали високі посади й були не останніми членами обласного осередку компартії. Хоч як намагалася Раїса відстояти святого, апелюючи почутими від бабусі втіленими ним у життя дива, батько категорично сказав забрати з дому бабусин подарунок, пообіцявши ще й тій за такий вчинок вділити, як мовиться, на горіхи.
– Он твоя запорука успіху, – мама поправила на доньці піонерський галстук. – Добре вчитися, совісно трудитися, заслужити хорошої репутації, тоді й див не треба сподіватися. Людина сама кує своє щастя. А усілякі дива, як і святі, – вигадка лінивих людей.
Відтоді подарований бабусею образ-оберіг був у дівчинки в надійному сховку. В таємниці від батьків молилася до нього щовечора. А коли з підозрою на страшний діагноз потрапила до лікарні бабуся, її, переконана, врятував Миколай. Бо ж так ревно до нього молилася.
Як з гір вода, промчали роки. Давно перейшла в засвіти Раїсина бабусечка. В університеті її батько почав викладати релігієзнавство замість атеїзму. А ненька з колегами все частіше стала ходити до храму. Все ніяк не могла розгадати донька: чи то справді стала вірити, чи нове вбрання там було перед ким демонструвати, чи, мо’, така данина моді. Найсправжнісіньким щастям, найбільшою гордістю героїні нашої оповіді став син. Миколка зростав кмітливим, обдарованим, працьовитим і напрочуд щирим.
– Мамо, а чому ми не попросим в Миколая, щоб тато до нас повернувся від тітки Віри? – запитав якось, ще в садочок ходячи. – Ми ж з тобою знаємо, Чудотворець чує всі прохання.
– Не можна, сину, загадувати бажання, яке може нашкодити іншому, – дивилася ніби крізь малого, а по обличчю беззвучно стікали солоні струмочки. – Тітка Віра дитину від тата під серцем носить. Люблять вони одне одного. Тож най будуть у Бога щасливі. А ми з тобою й вдвох, сину, проживемо. Ми ж сильні. Та й Всевишній нас не лишить, й Cвятий Миколай.
Щовечора й щоранку зверталася в молитвах до небес мати за сина. Той з золотою медаллю закінчив школу, з червоним дипломом – омріяний виш. Не вміщалися в кімнаті численні грамоти і кубки за значні спортивні здобутки. Познайомив вже найріднішу зі своєю обраницею. Завершував ремонт в новопридбаній квартирі…
– Матусь, я мушу. За три дні ми усі, об’єднавшись, виженемо ворога з рідної землі. Я ж офіцер. За спиною військова кафедра, – набрав нашвидкуруч 24 лютого 2022 року, коли з наплічником вже мчав до військкомату.
– Сину, зізнайся, де ти, хочу відправити посилку й ікону Чудотворця, – просила в кожній телефонній розмові. А він обманював, що на полігоні.
– Чому ж не забираєш передачу з Нової пошти? – запитувала, не розуміючи. Мотивував, що ніколи, що хлопців інструктує.
– Ти ж у Бахмуті, Колю, – заледве витисла з себе назву цього прославленого орківськими звірствами міста. Вона зрозуміла це, відкривши його планшет: пристрій, прив’язаний до облікового запису, зрадливо показав погоду в Бахмуті.
– Не хотів, щоб ти хвилювалася, – скупо відповів сміливий командир. Затерла до дір рідний змалку лик Миколая. Молилася. Вірила. Чекала.
…Сина привезли за три місяці. На щиті. Труну відкрити не дозволили. Відтоді світ перестав існувати. Шукала і не знаходила відповіді на, здавалося б, найпростіше питання: чому? «Чи ви не чули мене? – кричала до ікон. – Чи мало я молилася? Чи, може, вас нема?»
Монотонно минали схожі один на одного довгі-предовгі дні: вранці йшла на кладовище, після нього просто лягала. Дивилася в стелю, не вдумуючись в слова, мовила молитву. Приречено дивилася на лик святого. «Ну як же ти міг не чути? І як ти його не вберіг? – до крові кусала губи, тримаючи в руках ту іконку, що повернулася назад поштою. – Верни мені сина. Благаю. Молю. Або ж забери мене теж».
– Ви мама Миколи? – запитав з порога молодий, проте вже сивий хлопець на протезі, з милицями. – Привіз вам його телефон й інші речі. Ми дуже здружилися з ним на війні, як брат мені Коля був.
Слухала. Так уважно слухала розповіді синового побратима про війну, про те, що довелося разом звідати, про останні дні рідної кровиночки, про те, як саме Віктор виносив Миколу з поля бою, ледь волочачи за собою власну посічену осколками ногу…
– Вітю, а де твої батьки? – запитала.
– Я сирота. Сам на світі. Зростав в інтернаті, – скрушно опустив очі. – Будинку, в якому жив, на світі вже теж нема: кляті вороги розбомбили.
– То куди ж ти зараз? – зазирала в душу.
– Поїду до друга, а там час і Бог покажуть.
– Лишайся, дитино, в мене, якщо Коля тебе звав братом, – міцно-міцно притислась до нього.
…Вже більше двох років в будинку Раїси живе Віктор. Названий син. Ветеран відкрив свою справу й допомагає в адаптації до соціуму ветеранам, які пройшли важкі стежки війни.
– Дякую тобі, Миколаю, – часто завершує звичну молитву Раїса. – Я знаю, в цій ситуації ти зробив все, що зміг.
