Алла та Адріан познайомилися у школі в рідному для обох Соледарі. Він був на два роки старшим. Народився 23 вересня 1976 року в родині шахтарів. Тато був родом з Солотвиного, що на Закарпатті, але доля привела на Донбас. Після закінчення Соледарського профтехучилища та Лисичанського державного гірничо-індустріального технікуму Адріан влаштувався на державне підприємство «Артемсіль». Проте до цього трудовий шлях починав водієм швидкої допомоги. Строкову службу відслужив також на посаді водія на військовому аеропорту поблизу Севастополя.
«Ми побралися у 1998 році, – почала свою історію Алла Пуліска. – Я вже працювала на «Артемсолі». Адріан спочатку був водієм вантажівки на нашому підприємстві, затим возив робітників автобусом, а потім працював машиністом навантажувальної самохідної машини в шахті».
У подружжя народилося двоє синів. Коли вони підросли, почали професійно займатися плаванням. Влітку всі разом вирушали до Криму. Часто родина поспішала на відпочинок до водосховища на річці Оскіл, на Харківщину. Це було їхнє улюблене місце. Як і Адріан, Влад та Ілля полюбляли рибалити, плавати, спати в наметах та ставати одним цілим з природою. Чоловік навіть поділився своєю мрією: коли вийде на пенсію, хотів би придбати неподалік будиночок, щоб на старості милуватися знайомими краєвидами…
Полюбляли Пуліски подорожі і в гори, і на Закарпаття, звідки родом Адріан.
На фото: До війська Адріан Пуліска пішов добровольцем. Фото з домашнього архіву.
«У 2021 році чоловік здійснив давню мрію – на пів року поїхав на роботу до Європи, – продовжує Алла. – Спробував хліб далекобійника. Це йому дуже сподобалося. Часто телефонував, по відеозв’язку показував нам різні країни, багато про них розповідав. Казав, що хоче і нас туди колись повезти… Додому повернувся, коли закінчилася віза. І знову збирався їхати, проте почалася велика війна».
Родина вже знала, як то, коли вулицями рідного міста розгулюють зрадники. У 2014 році Алла з Адріаном хвилювалися за своїх двох синів, за майбутнє. Проте тоді все швидко нормалізувалося, і війна не прийшла в Соледар. Тож і вдосвіта 24 лютого 2022 року, коли старший син Владислав, студент Чернівецького вишу, зателефонував і просив приїздити до нього, бо почалася війна, батьки повірити не могли в те, що чують. Все сподівалися, що і як минулого разу, все обійдеться…
«Ми продовжували ходити на роботу, але звуки вибухів ставали все ближчими, – каже жінка. – Ми по черзі лягали спати з восьмирічним Іллею, щоб заспокоїти сина. А якось, коли ввечері було особливо гучно, він запитав нас: «Мені сьогодні в коридорі лягати?» Це і стало останньою краплею. Ми зібрали деякі речі та 31 березня 2022 року поїхали на батьківщину чоловікового батька. Тоді думали, що ненадовго. Навіть речей літніх не брали. Через кілька тижнів переїхали до Чернівців, винайняли там квартиру».
На фото: Адріан дуже гарно малював. Цей малюнок він зобразив на іншому боці напису “ДІТИ”, який прикріпили на машину, коли виїжджали з Соледара. Фото з домашнього архіву.
Алла влаштувалася на роботу, діти вчилися. А якось у травні жінка повернулася додому, і Адріан повідомив, що добровільно пішов до військкомату та вранці вже має вирушати в свою частину.
«Він ще з самого початку туди рвався, – пригадує жінка. – Проте тримало те, що мав нас залишити в безпеці. Перевезти, влаштувати… Сказав: «Я не можу ховатися за спинами інших, коли в країні війна». Навчання проходив у Коломиї, у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». І вже у червні був у Покровську. Як розповідав мені, займався ремонтом військової техніки, часто їздив у відрядження, переганяв автівки. У цілях безпеки першим завжди телефонував він. Намагався давати про себе знати щодня».
Вся служба Адріана Пуліска тривала на рідній Донеччині, на Покровському напрямку. У боксі, де ремонтували автівки, хлопці і працювали, і жили. Кілька разів випало навідати рідних, отримував відпустки по десять діб. Востаннє був у Чернівцях у грудні 2023 року. Обіцяв, що знову побачаться у березні наступного року…
«Якось розповів, що був недалеко від нашого дому. Проте не мав ключів і не зайшов. Але зізнався, що після війни ми навряд чи туди повернемося. Казав, що я навіть уявлення не маю, на що перетворився наш Соледар», – поділилася спогадами жінка.
Вранці 6 березня Адріан не зателефонував дружині, як зазвичай. Цілий день вона з тривогою поглядала на свій телефон. Але він мовчав. Алла не витримала та набрала знайомий номер. Він був поза зоною. На які тільки номери не телефонувала – скрізь була тиша. Лише ввечері, коли повернулася з роботи, знайшла ще один номер. І там відповіли: «У мене немає для вас хороших новин. Ракета поцілила в їхній бокс. Запишіть номер ротного…» Ротний не сказав нічого, лише чекати інформації з військкомату.
«Вже тоді моє серце хололо від тривоги. Але я гнала від себе страшні думки. З Владом почали обдзвонювати шпиталі у Дніпрі, шукати Адріана. Проте нам принесли сповіщення… Я не хотіла вірити. Запевняла себе, що то якась помилка. А наступного дня привезли тіло», – не може стримати сліз Алла.
Поховали Героя 9 березня на Алеї Слави у Чернівцях. Його могилу дружина відвідує щодня. Розповідає новини, ділиться болем, ставить тисячі запитань, на які немає і не буде відповідей. Ця важка душевна рана вже навряд чи загоїться. Проте біля могили найріднішої людини їй легше. Вони – поруч.
Тут вона згадує минуле життя, радощі і печалі, які тепер здаються такими дрібними… Скільки мрій та планів залишаться нездійсненними через оцю кляту війну! Він обіцяв показати їм різні країни та знову повезти на море в український Крим. Іноді він приходить до неї уві сні – усміхненим та щасливим, яким завжди був за життя.
На фото: 4 жовтня Алла з Іллею отримали орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким посмертно нагородили їхнього чоловіка і тата.
Найбільшою підтримкою для Алли є її діти. Старший вже працює тренером з плавання в столичному спортивному клубі, а молодший, школяр, продовжує приносити медалі за призові місця у плаванні.
«Перед змаганнями я завжди йому кажу, що ми з татом у нього віримо», – зізналася мама. Вона як ніхто інший знає, як важлива для дітей підтримка і як їм сьогодні не вистачає тата.
