Андрій Дзюбак із Тячева на Закарпатті народився 13 грудня 1979-го. Зростав допитливим, енергійним, часто-густо організовував веселі хлопчачі пустощі. Попри це, у школі його завжди хвалили. Вчився добре. Дисципліну поважав. А що вже захоплювався читанням. Надто «ковтав» всеможливу літературу про історію воєн і революцій. Залюблений в комп’ютери, він сам навчився ремонтувати поломки будь-якої складності. Завжди усім з усіма ділився. Дуже любив тварин. Незважаючи на материні прохання, волік в квартиру травмованих собачок і котиків. По закінченні одинадцятирічки здобув диплом юриста у Львівській торгово-економічній академії. Трудовий шлях розпочав за фахом у лікарняному закладі рідного міста. Затим працевлаштувався в Укртелекомі. Так розпорядилася доля: тут зустрів свою половинку, що подарувала найщасливішому у світі татусю донечку й синочка.
Окрім оргтехніки, захоплювався мотоциклами. На омріяному двоколісному втрапив у дорожню пригоду. Травма хребта виявилася надто серйозною: з 2-го до 6-го хребця вживили титанову пластину.
Вам також може сподобатися
З на чотири роки молодшою тендітною красунею Тетяною, уродженкою Мукачева, одружилися у 2009-му. Підкорив Андрій серце розумниці щирою простотою, надфаховістю (завжди зверталася до нього за консультацією по роботі) й справжньою чоловічністю. Адже про почуття говорив не словами – вчинками. «Бери гроші, купиш щось собі, бо боюся не вгодити», – так підходив до усіх свят з моменту знайомства і всеньке подружнє життя. А що вже доньчині забаганки втілював! На зауваження дружини завжди відповідав: «Моя Крістіна матиме усе найкраще!». Коли ж з різницею у шість років лелека приніс Юрчика, розчинявся у дітях.
Після кількарічної праці в Укртелекомі чоловік з товаришем стали підприємцями-провайдерами. Як же він любив своє дітище! Як розвивав його! Вкладаючи масу сил, часу і коштів. Родина мріяла заробити-накопити на власне житло. Винаймали уже не квартиру – будинок в Тячеві. Збулося ще одне із заповітних жадань Андрія – завели собаку породи коллі рідкісного чорно-білого окрасу. Тетяна після декретних відпусток вийшла на роботу. Згодом у 2019-му підписала контракт із Державною прикордонною службою України. Служила на заставі. В 2021-му пройшла курси підвищення кваліфікації, отримавши звання старшого сержанта.
«Те, що буде повномасштабне вторгнення, ми розуміли, – не приховує жінка. – Почастішали перевірки й навчання. Зібрали тривожні валізи. 24 лютого 2022-го вранці я мала їхати здавати екзамени по роботі. А тут в 4.30 телефонний дзвінок. «Іванівна, база!» – кричить у слухавку черговий відділу прикордонної служби «Тячів». «Нікіта, яка база? У мене екзамен». – «Не навчання, Іванівна. Війна. Справжня!» – ніби окропом ошпарив.
…Тим жінкам, у кого малолітні діти, дозволили розірвати контракт. Почали з чоловіком доєднуватися до волонтерських об’єднань. Андрій організував доставку матеріалів для плетіння маскувальних сіток, кікімор, зробив спеціальну рамку, щоб її плести. У ванній фарбували тканину, що вдалося дістати, у зелені кольори спеціальною фарбою…
У неділю Тетяна, як завше, прокинулася, щоб разом іти до церкви. «Я за цигарками», – виходив з дому Андрій. «Дорогою до церкви купим», – не збагнула. Він подався до військкомату. У понеділок йому вже видали форму. «Але як? – не знаходила місця кохана. – Ти дітей на руках не носиш, бо не можна підіймати, бо у тебе пластина! Як ти пройшов комісію?». «Я від неї відмовився», – і заспокоїв, що, мовляв, працюватиме у військкоматі, потрібно всі відомості-реєстри на цифрові носії попереносити, інтернет належно підключити. Він спершу тим і займався. Згодом в мобілізаційному відділі скеровував людей до потрібного кабінету. «Ану, розвернувся і додому! – із зовсім юними був категоричним. – Одружишся, дітей народите, тоді прийдеш».
Щоднини чоловік все більше поривався на передову. І таки свого добився. З гордістю доєднався до військової частини А-4117. У червні його відправили на полігон в Ужгородському районі. Згодом – Київщина, Харківщина, Донеччина, Куп’янськ, Бахмутський район… Наприкінці жовтня приїхав у відпустку. «То були найщасливіші дні у нашому житті, – не може стримати пекельних сліз вдова. – Зайшли на кладовище, до його батька, що помер від ковіду. «Всі тут будем», – констатував Андрій, сумно провівши поглядом перші могили загиблих Героїв».
Про війну говорив мало. Скидав фото собачок, котиків й різні комічні картинки. Але саме на війні чоловік почав казати те, що завжди відчував, але було воно за замовчуванням: «Я вас люблю». Попереджав, коли і скільки не буде на зв’язку.
Того останнього відеозв’язку, 2 лютого, вперше за всеньке подружнє життя попросив дружину перерахувати заощадження: хотілося чимшвидше придбати омріяний дім. «Я щовечора перед сном хрещу дітей і хрестила Андрія в нашій спальні на фото, – розповідає Тетяна. – Але блекаут. Напалили в грубці. Лягли з дітьми утрьох в дитячій. Андрію хрест я кинула в вікно, так вийшло, ніби в небо». На ранок телефон мовчав. Тетяна відходила від страшного сну і гнала від себе тривожні думки. Зі школи дала знати донька, що тато вночі їй написав: йдуть на завдання, і він дуже їх любить. Відповідь, що вони його теж, уже не прочитав.
Дзвінки, пошуки, молитви, сподівання, сповіщення, що 6 лютого не повернувся з позицій. Один з побратимів згодом розкаже: був важкий бій, крили, чим попало. «Ей, хохол», – почув він, а за ним гучні автоматні черги. Коли прийшов до тями – тиша. Нікого вже не було. «Боже, сподіваюся, він не встиг», – молилася кохана, бо знала, що він, щоб не втрапити в полон, мав дві гранати. Куди вони лиш не писали, куди вони не зверталися. Зі спільнотою таких же, здавалося, зрушували гори. Трьох знайшли у полоні, переписуючись з вагнерівцями. «Скільки я фото трупів наших хлопців за цей час побачила, ви й уявити не можете, – ніяк не тамуються сльози. – На різних етапах розкладу, розумієте? Схожі були. Мого ж не було».
…Знову поганий сон. Знов з четверга на п’ятницю. «Прошу вибачення за погану новину», – прочитала в телефоні, щоправда, російською. Писала одна з жінок, яка приїхала серед тіл у Дніпровському морзі шукати свого сина. І скинула фото іменного шеврона Андрія Дзюбака. Він мав позивний «Антибіотик». Не тому, що пив пігулки чи комусь їх призначав, а просто усіх завжди наставляв-лікував словом. Поки чекав шеврона з позивним, носив «Дзюбак». Фарба була настільки вицвілою, що навіть не читалися деякі з букв. «Отже, то інше прізвище», – тішила серце, хоч мозок усе розумів.
«У нього в хребті титанова пластина», – наважилася набрати слідчого. «Скиньте підтверджуючі документи», – попросив. «Як мені пояснити усе свекрусі, всі епікризи в неї», – боялася. «Пишіть номер», – почула у слухавці вже наступного дня. «Чий номер?» – розгубилася. «Тіла», – і земля пішла з-під ніг.
Його привезли до рідного Тячева 24 серпня. Поховали 25-го. На прощанні, як і заповідав, грали «Чотири пори року» Вівальді. «На впізнання їздила свекруха, – плаче осиротіла жінка. – Та яке там впізнання. Хребет у формі з пластиною у нім. Тож я не бачила Андрія. Тому чекаю. Щоднини бачу його у дітях, 14-річній Крістіні й 9-річному Юркові, справжніх його копіях. Мушу знаходити сили, щоб підняти їх на ноги, як хотів найкращий в світі тато. А ми житло купили, як він мріяв. То тільки такою страшною ціною, що хай Бог боронить всіх».
Нині Тетяна працює у соціальному відділі ТЦК. Каже, дуже хоче допомагати таким, як сама – осиротілим внаслідок війни.
