Вам також може сподобатися
Олександру Терещенку 58 років. На його життєвому шляху трапляється чимало випробувань, які він неодмінно долає завдяки невичерпній енергії, активній громадянській позиції та небайдужості до чужої біди.
Народився він у старовинному козацькому селі Мигія на Миколаївщині, де Південний Буг торує свій шлях поміж скель, утворюючи пороги. У Миколаєві здобув вищу освіту. За фахом – учитель історії та правознавства. За плечима – два роки армійської служби та чимало цікавих професій. Працював у місцевій газеті «Крик», інженером супутникового зв’язку у компанії «Вуличне Телебачення», оператором на центральному телебаченні, часто бував у відрядженнях по всій країні.
«Дуже болісно сприйняв події на Майдані, коли гинули патріоти. Шкодував, що сам не взяв участі тоді. Тож у березні 2014 року прийняв рішення добровільно вступити до лав ЗСУ. Проте викликали лише у липні. 1 серпня вже був на полігоні Широкий Лан, проходив злагодження у 28-ій окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу. Став гранатометником. Через три тижні навчань добровільно погодився доєднатися до 79-ої десантно-штурмової бригади, яку вивели на доукомплектування. І вже 25 серпня вирушив на Донбас. Під Краматорськом було перше бойове хрещення: з побратимами відволікали увагу окупантів, щоб наші хлопці вийшли з оточення», – розповів Олександр Леонтійович.
У вересні чоловіку дали тиждень відпустки, щоб побачився з дружиною, сином та донькою. «Ми повернулися на Донеччину на початку жовтня, – продовжує Захисник. – Командир сказав, що потрібні добровольці замінити бійців на новому терміналі аеропорту. Я одразу ж погодився. То був надзвичайно важкий досвід – витримати постійні обстріли артилерією, іншою зброєю…»
15 жовтня ворог знову почав штурмувати. «В наше укріплення прилетіла граната. Я схопив її, хотів відкинути подалі, проте не встиг. Від вибуху мені відірвало ліву кисть, сильно пошкодило праву руку та око, посікло обличчя. На щастя, хлопці БТРом доправили у Піски, звідти батальйонною швидкою допомогою – до Покровська. А вже звідти гелікоптером до Дніпра. Прокинувся після операції вже без рук. Хоча одну лікарі до останнього намагалися врятувати», – пригадує початок свого нового життя Олександр Терещенко.
На фото: Олександр Терещенко повсякчас доводить собі та іншим, що життя після ампутації може бути насиченим і корисним. Фото: з домашнього архіву.
Довгий шлях відновлення
Впоратися з травмами допомагали дружина, інші члени родини та й просто небайдужі люди, які приходили провідувати бійця, приносили хто що міг.
«Пам’ятаю, як якась бабуся принесла мені помідори і сказала, що довго шукала мене по всіх лікарнях… А ще був чоловік, котрий прийшов до мене і плакав, просив пробачення, що сам не наважився піти на війну… Ви знаєте, всі ці зустрічі, турбота рідних, лікарів дуже надихали і підтримували. Хтось постійно був поруч. І я розумів, що не можу показувати всім свою слабкість. У листопаді на мій день народження отримав купу вітань. Це все додавало сил. Тоді не відчував, що сталося щось дуже страшне. Був впевнений, що все обов’язково буде добре».
Додому Олександр потрапив якраз перед новим, 2015 роком. І в Миколаєві також одразу відчув небайдужість земляків. Кошти, які приносили люди, збирав на протези. Поки загоювалися рани, сам вигадував якісь пристосування, щоб самостійно їсти, користуватися планшетом…
«Щоразу більше думав, як можу максимально повноцінно жити і не бути ярмом для своєї сім’ї. В середині 2015-го на зібрані людьми гроші придбав перші механічні протези. Хоча функціональність збільшилася, проте багато речей я так і не міг робити. А коли наприкінці року запрацювала постанова Кабміну про безкоштовне протезування за кордоном, я, як учасник бойових дій, поїхав до Німеччини, де отримав біонічні протези. Півтора місяця звикав до них, вчився, тренувався… І потроху повертався до нормального життя. Вчуся і донині, адже постійно постають нові виклики».
Ще замолоду Олександр активно займався спортом, тож тепер йому дуже не вистачало цього. Проте захопився шахами, бігом. І в 2019-му навіть взяв участь у марафоні морської піхоти США. Разом з ветеранами з усього світу біг 10 кілометрів. Затим постійно тренувався і бігав, змагався як в Україні, так і в інших країнах.
«Громадською роботою я ніколи не займався. Проте у 2015-му разом з друзями заснували громадську організацію. Писали гранти, обговорювали проблеми ветеранів, запровадили кілька місцевих програм. І ця робота триває досі. Через два роки мене запросили викладати в новоствореній академії патрульної поліції в Києві. Я погодився і не пошкодував. Бачив, що багато корисного роблю, ділюсь досвідом з молоддю».
А коли в березні 2019 року почало роботу Міністерство у справах ветеранів, Олександру Терещенку запропонували посаду заступника міністра. Довго вагався, але погодився. Бо це – ще один виклик, новий рівень відповідальності. Два роки займався напрямком вшанування пам’яті, очолював робочу групу з розробки нового ритуалу поховання полеглих Героїв. «З черговим міністром не зійшлися у поглядах, тож повернувся до Миколаєва, де очолив управління у справах ветеранів. І досі формально є його керівником».
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олександр був у Харкові на черговому протезуванні. Звідти з великими труднощами зміг виїхати аж через тиждень. Дістався до Дніпра, бо вдома теж було неспокійно. Рідні виїхали до Львова. Пробував відправляти гуманітарку ЗСУ, ходив лікарнями Дніпра, підтримував, допомагав, записував мотиваційні ролики. Один із них навіть поширив на своїй сторінці в соцмережах колишній державний секретар США Ентоні Блінкен.
Волонтерська діяльність продовжилася у Львові. Разом з місцевими волонтерами надсилав допомогу колишнім побратимам. Коли отримав замовлення на шоломи та бронежилети, вирішив звернутися по допомогу до литовців. Мав контакти ще з 2018 року, коли приїздив до Вільнюса на презентацію документального фільму про захист Донецького аеропорту. До стрічки потрапив момент поранення та евакуація Олександра.
«Мене дуже добре зустріли представники Міністерства оборони. Працівники відомства зібрали і передали близько 10 тисяч євро. А також виділили сто бронежилетів, розвантажувальних систем, шоломів… Все доправили нашим Захисникам на Миколаївщину. Згодом познайомився з литовськими волонтерами. Дотепер реалізовуємо спільні проєкти, збираємо допомогу для наших Захисників, підтримуємо ветеранів та військових з інвалідністю».
За словами Олександра Терещенка, вже зуміли залучити допомоги на близько пів мільйона євро. Нині діють два фонди, названі його ім’ям – в Україні та Литві. Бо вирішив власним ім’ям відповідати за фінансові збори та їх використання. Сьогодні чоловік мешкає в Литві з родиною та працює над проєктами «Залізний яструб» – допомога ЗСУ мобільними станціями на базі позашляховиків зі старлінками, дронами, акумуляторними станціями тощо; «Життя після війни» – адаптація до життя незрячих ветеранів, та «Я зміг – і ТИ зможеш» – де ділиться власним досвідом практичних навичок у повсякденному житті. Олександр знімає відеоролики, як давати собі раду в побуті тим, в кого немає кінцівок. А також залучає інших ветеранів, які можуть показати приклад іншим.
«Мене свого часу ніхто не вчив, не підказував, як адаптуватися до життя в нових умовах. Мені допомагали рідні, які завжди були поруч. Та й бійців з такими пораненнями тоді було не так уже й багато. Нині ситуація зовсім інша. І я хочу зробити максимум з того, що можу. Щоб мій досвід став у пригоді. Щоб інші не залишалися наодинці зі своїми проблемами і мали змогу повчитися і отримати реальні та дієві поради на майбутнє», – переконаний Олександр.
