Хоча народився він на Запоріжжі, все дитинство та юність минули в рідному селі Волосівка Житомирської області. Микола – наймолодший у багатодітній родині. Має ще трьох старших сестер. Коли хлопцю було 15 років, помер тато. Після школи він закінчив Коростишевське училище, отримав диплом газоелектрозварювальника та слюсара-ремонтника. Трудовий шлях розпочав на заводі в Києві. А коли у 2021 році прийшов час служити строкову службу, хлопець вирішив підписати контракт на три роки.
«Мав непогану спортивну форму, бо в селі разом з товаришами часто займався на турніках. І зріст мав підходящий, – каже Микола Тарасенко. – Тож потрапив у 95-ту десантно-штурмову бригаду. Навчався спочатку в Житомирі, затим на кілька місяців нас відправили на Яворівський полігон. Вже звідти нас, артилеристів, відрядили до Широкого Лану, що на Запоріжжі. А 23 лютого отримали наказ їхати в Нову Каховку. Я був старшим навідником мінометної батареї. Перший наш бій відбувся в день повномасштабного вторгнення рашистів. По нас стріляли всім, чим могли. Тож через деякий час вирішили відвести від Нової Каховки. На перепочинок дали кілька годин, а потім рухалися в напрямку Широкої Балки Херсонської області. По машині, в якій нас було осіб зо двадцять, вдарив ворожий гелікоптер. Снаряд прилетів точнісінько мені під ноги…»
Опритомнів Микола уже в лікарні у Вінниці. Через тиждень. «Подивився на ноги, а їх немає. Поворухнутися також не міг, бо був зламаний хребет. Крім того, мав забій головного мозку та зламану щелепу», – розповів чоловік, якому на той час було лише 19 років.
Місяці лікування та реабілітації у госпіталях, лікарнях, санаторіях, протезних центрах… Часто приїздила старша сестра Вікторія, допомагали побратими по палаті. Мати на той час вже важко хворіла, тож не могла провідувати сина.
У протезному центрі Микола почав цікавитися тим, як люди розводять креветок. «Я рік за ними спостерігав. Приїхав з Дніпра влітку і надумав також зайнятися цією справою, – пригадує він. – З війська списали, виплатили за поранення. Тож ці кошти і стали стартом моєї справи. Її розпочав в селі, на обійсті сім’ї Вікторії. Бо вона забрала мене до себе. Що не міг сам, просив її або швагра. Так потроху і зародився бізнес. Через рік зрозумів, що на креветках особливо не заробиш – повільно ростуть. Тож вирішив спробувати на цій же базі розводити форель, а потім осетрів».
На обійсті є чотири басейни, викопали дві копанки, свердловину, налагодили процес фільтрації води. Чоловік каже, що якби мав все сучасне обладнання, то доглядати простіше – можна й раз на тиждень. Проте всі ці фільтри, шланги, насоси тощо коштують чимало, тож купував все дешевше, вживане. А значить, щодня доводиться чистити, міняти, налагоджувати…
«Першу свою форель я вже продав. Осетри вибагливіші, частіше хворіють. Тож, певно, зупинюсь на форелі, яка й вагу швидше набирає, та й не дуже вибаглива до умов», – стверджує Микола.
Чоловік каже, що проблем з ринком збуту не має. Рибу забирають друзі, які тримають заклади харчування, місцеві мешканці купують.
Поки Микола Тарасенко розвиває, налаштовує свій бізнес. Треба ще чимало зробити. На все використовує більшу частину своєї пенсії. Тож про нові сучасні протези не йдеться.
«Мені запропонували «отримати ноги» в Литві, – поділився наболілим чоловік. – У Фонді милосердя пообіцяли, що протези виготовлять за благодійні кошти, проте місяці проживання та харчування потрібно оплатити самостійно. В мене пенсія – близько 20 тисяч гривень. 11 тисяч йде на догляд за рибою, понад три тисячі – на ліки. От і порахуйте, скільки залишається на прожиття…»
Торік київські нейрохірурги чаклували над його хребтом і з допомогою медикаментної блокади значно приборкали його фантомні болі. А от до протезів ніяк не може звикнути. На тих, які Миколі виготовили в Україні, він не може ходити тривалий час: незручні та дуже натирають. Тож він здебільшого пересувається на кріслі колісному. Придбав і автомобіль, проте на ньому його возить сестра.
У будинку сестри вже закінчується ремонт – чоловік може користуватися ванною, іншими «міськими» зручностями. Це робить його більш самостійним у побуті. На фермі він теж призвичаївся самостійно вправлятися зі шлангами й фільтрами.
«Поки що роблю першочергове. Розвиваю справу, яка потім має стати для мене основою без залежності від інших. А протези неодмінно будуть. Лише потрібно трохи часу. У планах також отримати посвідчення водія, отримати житло поближче до сестри…» – ділиться чоловік.
Нині Микола збирає на новий лопасний аератор, який забезпечує рибу киснем. Той, що має, ледь вистачає для малька. Але риба росте, і потрібен потужніший прилад. Він коштує від 30 до 50 тисяч гривень. Тож якщо хтось має можливість долучитися до збору та підтримати Миколу фінансово, чоловік буде дуже вдячний. Його картка в ПриватБанку: 5168 7456 8641 1569
