Тетяна та Олександр познайомилися на роботі. Обоє працювали в банку, але в різних відділах. Через пів року, в липні 2005-го зіграли весілля, а наступного року вже тримали на руках синочка Михайлика.
«Коли син підріс, разом з татом об’їздили чи не всю Україну. Дуже любили подорожувати. Оскільки я постійно працювала, лише слухала їхні історії, враження, якими щедро ділилися, разом переглядали фото», – каже Тетяна.
Ще одним захопленням Олександра було колекціонування різних моделей машинок. За роки назбиралося їх кілька сотень.
«Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік працював у медичній компанії. Возив у лікарні, аптеки предмети до медтехніки, інші супутні товари. Був і водієм, і експедитором, і заступником керівника… А з перших днів великої війни долучився до місцевої територіальної оброни. 6 березня поставив нас до відома, що йде служити в ЗСУ. Тоді то й бачилися востаннє», – пригадала дружина.
Олександр потрапив у 115-ту окрему механізовану бригаду. Після навчального центру в Золотоноші, що на Черкащині, де вчився на бойового медика, разом з побратимами вирушив до Сіверськодонецька Луганської області. Туди прибув 13 березня. З рідними чоловік спілкувався за допомогою старлінка, бо мобільного зв’язку не було.
«Поки ще працювала в місті пошта, я надсилала йому посилки. Здебільшого передавала харчі. А наприкінці квітня Сіверськодонецьк дуже обстрілювали рашисти. Саша казав, що якщо й існує пекло на землі, то воно зараз тут, на Луганщині», – розповіла Тетяна.
Вже кілька днів за машиною, на якій Олександр возив на позиції бійців, забирав поранених, пильнували ворожі дрони. 19 травня чоловік якраз відчинив двері кабіни, як всередину залетів «смертоносний птах». Йому відірвало ступні. А один з осколків влучив прямісінько в ліве око. Захисник загинув миттєво. Про це Тетяні розповіли побратими її чоловіка.
Дізналася вона й про те, як під обстрілами тіло коханого таки доправили до підвалу, а потім два тижні не могли вивезти з міста, бо траса, по якій курсували наші військові, була під щільним вогнем противника.
«Ми змогли поховати Сашу лише 25 травня, – каже дружина. – Вирішили, що останній його прихисток буде біля рідних: тата, дідуся, бабусі та дядька на кладовищі в його рідному селі Сосонка. У труну я поклала його найулюбленішу машинку, з якої і зародилася колекція, улюблені парфуми та іменну цеглину зі свідоцтвом, яку вручив Саші священник за меценатство при зведенні храму Покрова Пресвятої Богородиці в Шаргороді». Тоді, в 2019 році, подібні свідоцтва видали і Тетяні, і їхньому сину Михайлу. Посмертно Олександра Кожушка нагородили медаллю «Захиснику Вітчизни».
Згодом у Сосонці на честь загиблого Героя Олександра Кожушка перейменували центральну вулицю.
«Я переконана: якби не такі, як мій Саша, котрі кинулися захищати країну в перші дні великої війни, вже й за пів року не було б України, – з болем стверджує Тетяна. – А він так любив життя, будував плани на майбутнє, радів кожному новому дню, новим пригодам – усім цим він пожертвував заради нас, заради миру в країні.
