Їх звела воєдино війна. Вона – жителька Вінниці, активна волонтерка, яка з початком повномасштабного вторгнення залишила свої потужні освітні проєкти, розуміючи, що найосновніше наразі – підтримувати обороноздатність рідної країни, віднаходячи всеможливі шляхи, винишпорювала-придбавала Захисникам необхідне. Він – корінний киянин, залюблений в історію затятий патріот, за плечами якого Революція Гідності, служба в АТО, робота у сфері військової торгівлі. Наприкінці лютого 2022-го мав презентувати власний бізнес-проєкт по гранту для ветеранів АТО/ООС. Але 24-го, закинувши на плечі давно зготований наплічник, подався гнати орків з рідної землі.
У квітні 2022-го Алла Карпенко якраз була у волонтерських справах в Польщі. Повідомлення від десантника Євгенія Базилевського, який просив хороших бронежилетів для побратимів, не стало особливим. «Тоді мені писали раз по раз, – пригадує дівчина, чиї пости в соцмережах, перепощені Аристовичем, облітали світ. – Одні хотіли від мене підтримки, – усміхається, – інші касок». Цей дзвінок став для обох доленосним. Не раз потім, з лихвою сьорбнувши пекла фронтових буднів й зазнавши нестерпного болю втрат, Євгеній зізнавався коханій, що саме війні мусить бути вдячним за знайомство із нею, проте траплялися такі трагічні миті, що волів би їх компенсувати власним щастям.
Вам також може сподобатися
Євгеній і Алла були аж надо схожі й світоглядом, і світосприйняттям
«То, отже, доля?»
До слова, броники, що відшукала волонтерка, Захиснику так і не підійшли. «Проте підійшла я», – попри неспинні сльози жартує наречена, котру війна позбавила шансу стати дружиною. Наполегливий боєць телефонував-писав все частіше. Та, яка дала собі слово не пов’язувати долю із хлопцями із ЗСУ, спершу відповідала відчепно. «Яку музику любиш?» – якось запитав. Просто заскрінила на екрані телефону пісню, що грала в той момент. А він у відповідь відео: у ту ж мить на концерті гурту «Без обмежень», на який потрапив, звучала та ж «Най би вже весна». «Отже, таки доля!» – продовжив риторично. «Ми були дуже схожі, симпатизували однаковим мемам, жартам, – ділиться Алла. – Мали спільну точку зору на більшість подій-ситуацій».
«Десантно-штурмові війська вирізняються швидкістю, раптовістю та неочікуваністю маневру, – прозвучало в слухавці в передвеликодню суботу. – Я у Вінниці. Запрошую на каву». «А я чекаю блаблакар, щоб їхати до батьків на Великдень, – відповіла, – тож іншим разом». Проте вдома дівчині так захотілося побачитися з тим, хто назавжди полонив серце, що попросила батька відвезти її назад до Вінниці. Взяла спечену мамою паску й багато-багато нарцисів. А він з яким букетом на ту першу незабутню зустріч з’явився!
Євгеній примудрявся відшуковувати найменшу можливість приїхати до коханої. Напрочуд уважливий до деталей, він тонко підмічав усе, тому й подарунки його завжди особливо торкалися душі. Зауваживши, що в Аллиній книжковій шафі багато Гаррі Поттера, презентував підвіску «Дари смерті», запевнивши, що завжди буде поруч, «хай і не фізично».
«Він вмів дивувати, – гортає такі щасливі миті жінка з вирваним без наркозу серцем. – Певно, вже не дивина потішити 101 трояндою. А ось звозити на Херсонщину, провести там екскурсію, допомогти залізти на руснявий танк, приготувати там каву, пригостити відібраним в орків сухпаєм – геть інше».
Останнє прижиттєве фото Жені
Memento mori
25 липня Євгенія серйозно поранило. Кохана «полетіла» до Миколаєва, що нещадно обстрілювався. До нього. У шпиталь. «В 2019-му році в Жені загинув кращий друг, в пам’ять про якого набив тату Memento mori, – розповідає Алла. Для його батьків з тих пір Женя став ще одним сином. Так ось, осколок застряг за кілька міліметрів від цього напису. Він його презентував мені. Я зробила з цього снаряду руснявого рпг підвіску, яка завжди тепер зі мною». Забігаючи наперед, скажу: таке ж тату по втраті коханого дівчина набила собі.
Тоді в лікарні, лікуючи, окрім поранення, контузію, лікарі діагностували у Захисника епілепсію, яку він навмисно замовчував-приховував, щоб бути придатним до служби. Фаховий технік-програміст пройшов безліч гарячих точок з моменту початку АТО у складі 79-ї десантно-штурмової бригади, а з початку повномасштабного вторгення долучився до 95-ї штурмової, загинув, будучи командиром відділення 46-ї окремої аеромобільної бригади.
Проходячи реабілітацію, Євгеній Базилюк фактично жив на три міста: Житомир, Київ, Вінницю. Мріяли з Аллою про спільне майбутнє, про сім’ю, обов’язкову післяпереможну поїздку в Рим, бо він так просякнутий історією, якою надихався. А ще молодший лейтенант з позивним «Баз» неодмінно мав втілити в життя свій бізнес-проєкт, пов’язаний з електровелосипедами, бо дуже в них розбирався. Взагалі, констатує дівчина, не було такого, у чому б Женя не знався. «Не розумієш – то розберися», – було його життєвим кредо. А ще він часто повторював, що неодмінно залишить по собі «дещо», бо кожен, з ким бодай раз спілкувався, переконував, що залишає у душах вагомий світлий слід.
«Жені сьогодні не стало»
9 грудня Алла відправила на Євгенів підрозділ 60 кілограмів спальників. «Він знав, що я за натурою тривожниця, тому обов’язково щоднини дзвонив, надто виходячи із завдання, – гортає сторінки пережитого. – 17-го телефон мовчав. «Як там Женя? – запитала я у побратима, який забрав посилку (номер телефону був у сповіщенні з пошти). – Живий? Цілий? Орел?» «Жені сьогодні не стало», – від почутого з-під ніг пішла земля, здавалося, спинився світ. Стала виходити на зв’язок з рідним. Від страшного реву в слухавку другового батька закладало вуха і стерпало серце…»
Вони поїхали до Дніпра, щоб з тамтешнього моргу забрати тіло. Його ще не привезли. Треба було комусь залишатися і чекати. Оформили з Євгеновою мамою доручення на Аллу. Бо хто вона юридично – та, хто була сенсом життя? Просто дівчина.
«В готелі всидіти не могла, – стирає пекучі сльози. – Тож під саму комендантську на таксі під’їхала до моргу. Помітила охоронця, що проводив обхід території. Прошмигнула у хвіртку. Від побаченого ледь не знепритомніла: скільки їх там… На ношах лежав хлопець у формі, як у Жені. Обличчя вщент обгоріле. Медичною серветкою почала його витирати. Підійшов охоронець. Насварив, запитав, чому тут, хотів вигнати. Пояснила. «Це не він, – відповів по-батьківськи тепло і запитавши, хто я йому, сказав, що не має права показати. Надала доручення. Підвів до Жені. Тримав за руку, щоб не зомліла від побаченого».
Улюблене фото Алли
«Триматиму завжди за руку»
Світлина, на якій Аллина рука міцно тримає вже геть холодну Женіну, з дописом, в якім стверджує, що триматиме за руку завжди, як і обіцяла, облетіла усі соцмережі, була в багатьох медіа, і навіть BBC. «Тоді мене запитували, що я відчувала, – сумно зітхає. – А що я могла відчувати? Нестерпний холод, який краяв душу усвідомленням, що ніколи більше не обійме, не пригорне, не прийде. Я розуміла, що ця можливість потриматися за руку найдорожчої людини – остання. І коли вкотре, крізь уже роки (бо я горюю по ньому довше, аніж мала щастя насолоджуватися) свідомість відмовляється прийняти реальність, я відкриваю в телефоні фотофакт».
Нині Алла Карпенко працює в сфері психосоціальної підтримки ветеранів, очолюючи напрямок допомоги ветеранам та їхнім близьким у благодійному фонді «Право на захист», продовжує допомагати бійцям на фронті. Не може змусити себе рідше ходити на могилу до коханого. Він снився кілька разів, просив не плакати за ним. «То він не за себе там думає, – аналізує, – мене шкодує. Він мені вже стільки нумерологічних знаків продемонстрував. Як-от кремували його 21 грудня – на день народження його друга, на честь якого зробив татуювання. Перепоховували через рік, теж 21 грудня. Й ми не вибирали дату – все так склалось. Він загинув 17.12, а похований на 12 ряду, 17 місце – 12.17…»
Йому так судилося війною: віддати життя у 27, не встигнувши здійснити мрії-плани, не долюбивши, не ставши батьком. Їй ж напророчила війна шукати знаки, без віри хапатись за хитку соломинку і щоразу схаменовуватися – його таки уже не буде, сповнюватися життєдайною енергією від його друзів, яких, жартує, залишив у спадок, і допомагати людям, в чиї долі ввірвалася війна. Такі підступні примхи у війни.
