Кожна хвилина довжиною у життя. Кожна секунда тягнеться, як вічність. Час зупинився… Думки стрибають хаотично, гостро, миттю реагуєш на усі звуки, що лунають поруч… Вибух ліворуч. За мить до цього характерний свист міни… Це 80-й міномет. Вибух буде не потужний. Короткий погляд ліворуч – є одноповерховий дім. Він захистить. Так і сталося. Проїхали швидко, дім врятував від осколків. Усе напружено, руки тримають з усіх сил кермо машини, холод по спині. Погляд вихоплює вирви на дорозі від бомб, снарядів, мін, рейки трамвайних колій здіймаються над дорогою кільцями, проїзд вузький, але є. Дроти тролейбусних ліній звисають і ледве помітні: це може бути пасткою. Скло, осколки снарядів, вирви… Головне не пошкодити гуму на колесах, інакше усе: ти – мішень. Треба буде просто залишити машину і ховатись від обстрілу. Швидше… Швидше… Будь уважним, будь обережним… Час не рухається. На спідометрі швидкість 115, а здається, наче стоїш на місці. Автовокзал навпроти багатоповерхівки. Замість вікон – чорна прірва, фасад у язиках чорної сажі від пожеж. Замість клумб – могили з хрестами, зробленими з гілок. Але зараз не час для емоцій: зараз треба вирватися з міста. Натискаю на газ ще сильніше…
Учора знайомі виїжджали сусідньою вулицею. Потрапили під обстріл. Ми рухаємось іншим шляхом. Гул літака… Усе стислося. Здається, що вростаєш у сидіння. Кисті рук стали білими від стискання керма. Вибух. Машину підкинуло. Жодного звуку ні я, ні дружина. Машина приземлилась: усе гаразд, усе ціле… Вдруге пощастило, коли літак скинув ракету у двір дев’ятиповерхівки. Будинок врятував. Ми їдемо вже цілу вічність…
Вам також може сподобатися
За декілька хвилин проїхав вздовж моря. Готель «Турист», місцевий пляж, водна станція, хвилерізи – попрощалися з ними поглядом. До виїзду з Маріуполя ще трохи. Там вже наші, там має бути Україна… Але – ні.
…О 4.15 ранку 24 лютого гул від реактивних літаків і перші вибухи зі східної околиці Маріуполя. Місто-фортеця, найзахищеніше (так нас запевняли) –насправді цей міф був зруйнований за мить. Ворог оточив місто. Наші Захисники залишились віч-на-віч з ворогом. Маріупольці з кожним днем війни страждали все більше і більше.
9 березня. Електроенергії немає, води немає, газу немає, зв’язку немає. Вночі мінус 11 градусів. В нашому домі приблизно плюс 5. Вже тиждень ми виживаємо в таких умовах. Теплі речі ледь зігрівають. Зважили та порахували їжу. Щоб прожити місяць учотирьох (я з дружиною та мій брат зі своєю дружиною) – 600 грамів борошна на дві доби, 150 грамів сала у день на чотирьох, є деякі консерви, овочі, пакетик чаю на двох двічі на день, два сірники на день. Меду було достатньо, три банки по три літри, він нас рятував. Олія пішла на саморобний каганець, вогник підтримували цілодобово. Рахували на місяць – сподівалися, що до того все скінчиться. Спочатку сподівалися, що ще п’ять днів – і виб’ємо русню, війна закінчиться. Потім – що вона буде тривати 10 днів, і тоді це був дуже величезний строк. Як ми помилялися…
11 березня о 10-й ранку у небі два наші літаки. Ми дивимось і радіємо: це наші! Вони зайшли з боку Запоріжжя. Ось вони, ріднесенькі – нарешті! З ворожого боку видно пуск з землі двох ракет. Маневр, відстріл пасток – і наші минають ракети. Вони полетіли у бік ворога…
Вранці наступного дня у небі два сліди від пуску ракет з ворожої сторони. Наш літак падає. Серце стислося. На очах сльози. Літак падає, як у сповільненому кіно, повільно, наче сухий осінній лист… Сумно, дуже сумно.
У ніч з 14 на 15 березня ми лягли спати близько 12 ночі. Десь гупав міномет. Міни вибухали далеко, але потужно. Було чути, як після виходу міна свистіла над хатою, летіла в напрямку Азовсталі і там вибухала. «Це далеко. Це не поруч. Не хвилюйся. Спи», – так заспокоював дружину. У 5-й ранку гул літака. Всі підскочили. Поки він на підльоті, є близько 10-15 секунд, щоб вибігти і заховатися у підвал дому. Запалили свічку. Помолилися. Два вибухи. Одразу чуємо наступний літак. Вибухи. Потім ще, ще, ще… Рахуємо. Кожен скидає по дві ракети або бомби. Дім іноді тремтить. Гупнуло десь поруч. У кімнаті від вибухової хвилі обірвалась люстра. Чуємо звук розбитого скла, але з підвалу не виходимо. У 12-й годині дня ми вже нарахували 100 вильотів літаків. Стало нестерпно, припинили рахувати… Це був найпотужніший авіаналіт.
Відчуття страху є завжди, але до деяких речей поволі звикаєш. На четвертий-п’ятий день ми вже відрізняли «вихід» від «приліт». На слух могли визначити, який міномет стріляє і через скільки буде вибух. Звук снаряда з танку відрізняється від артилерійського. За декілька кілометрів чули літаки і пуски ракет з них. І «Град», та сама машина залпового вогню. Її не сплутаєш ні з чим. В якийсь момент ми перестали ховатися у підвал від «Градів», навіть у дім не заходили. Звикли. На жаль.
Вдома було дуже холодно. Щоб якось нагріти приміщення, між обстрілами та нальотами на багатті гріли каміння. Практично весь день ми працювали: збирали у дворі все, що горить, а також гілля з повалених дерев. Їжу готували на багатті. Усе потрібно було робити швидко, іноді під обстрілами. Щоб не бігати у дім, лягали на землю, прикриваючи голову. Якщо вибух був поблизу, одразу підніматися не можна, бо летіли осколки у двір. Але працювати не припиняли. Нам пощастило – випав сніг. Ми збирали його з гілок хвойних дерев, талу воду з даху.
Вранці 17 березня дуже швидко збирали речі. Уночі сну не було. Думали, що необхідно взяти, що залишити, як будемо виїжджати, що важливе на цей момент, що не потрібно… Уявіть собі: все своє життя, все, що у вас є, –потрібно вмістити у пакунок розміром з валізу. Інше залишити. Сімейні речі, які служили роками, усе, що створювало затишок і комфорт у житті, залишити свій дім і поїхати в нікуди.
Ми виїхали о 8-й ранку. Сусідам залишили ключі і віддали деякі речі, щоб вони користувались. Обнялися на прощання і поїхали. Шлях у 26 хвилин через зруйнований Маріуполь під обстрілом – назавжди у пам’яті. За цей час ми зрозуміли, що Україна не за Маріуполем. Вона – дуже далеко. А ми глибоко в тилу ворога.
Дорога з окупованого Маріуполя до Запоріжжя зайняла чотири дні. Нині наче у жахливому сні згадуємо обстріл колон автівок, що намагались виїхати з окупації, відсутність бензину, десятки блокпостів з обшуками та роздяганням, перетин мінного поля біля Василівки ґрунтівкою вночі з вимкнутими фарами – усе було, усе подолали. Нині життя продовжується…
На фото: Так виглядало обійстя родини з Маріуполя до війни. Фото надане співрозмовником.
