У переддень Різдва українці виконували низку обов’язкових обрядів, які б, за повір’ям, мали забезпечити щастя, мир та багатство усій родині. Збереглося чимало таких традицій. Проте до наших днів дійшли далеко не всі.
До прикладу, вечір напередодні Різдва на Поділлі називають не лише Святвечі», а ще Вілія або Кутя. Традиційного солом’яного дідуха називають колядою, також випікають спеціальний хліб, який називається «різдвяник», «божество» або «різдво». На Сіверщині господар розпочинав вечерю, беручи у рот ложку із кутею. Виходив надвір та дивися на небо: якщо воно зоряне – то гарно буде розводитись птиця. На сході збереглася традиція варити кутю на Щедрий вечір. Цікаво, що головним інгредієнтом був і залишається рис. На Запоріжжі різдвяні традиції тягнуться ще від доби козаччини. Саме в ніч на Різдво після служби в церкві козаки обирали нового отамана і писаря. Тому керівництво завжди дуже боялося цієї ночі…
Вам також може сподобатися
Перш ніж приступати до Святої Вечері, господарі дому зв’язували ніжки столу залізними ланцюгами і скріплювали міцними замками. Це робили для того, щоб усі члени сімейства у прийдешньому році жили мирно та були одним цілим. «Вірили також, якщо обмотати ніжки столу ланцюгами, то і худоба не буде губитись, і вовки не будуть на неї нападати», – каже Леся Горошко-Погорецька, етнологиня, кандидат історичних наук, старший співробітник інституту народознавства НАН України. Народні традиції та звичаї України вона досліджує понад 20 років.
М’ясні страви на Святвечір. Незважаючи на те, що на Святий Вечір прийнято їсти тільки пісні страви, колись на стіл господиня ставила усе, що встигла приготувати на свята. Опісля господар сідав за багатий стіл і запитував у дітей, чи бачать вони його за наїдками.
«Діти ж у відповідь мали сказати, що не бачать. Тоді голова родини казав, щоб і у наступному році ми були такими ж багатими, як і цього року. Звісно, господаря було видно за стравами, але такі були звичаї. І всі цього дотримувались», – розповідає дослідниця.
Підкидали до стелі ложку куті. У системі різдвяних звичаїв є низка ворожінь, які давали змогу зазирнути у майбутнє.
«Ворожили насправді не тільки на Андрія чи на Меланку, а й на Святий Вечір. Підкидали ложку з кутею до стелі і, якщо зерно не впаде, то врожай буде добрим. Якщо ж кутя впаде на долівку – поганим. Вираховували також кількість снопів, яких вдасться зібрати і те, чи роїтимуться бджоли», – каже Леся Горошко-Погорецька.
У деяких місцевостях ложку з кутею підкидав не лише господар дому, а й почергово усі члени сім’ї. У такий спосіб намагались визначити, що чекає на кожного у прийдешньому році, чи буде та людина живою, здоровою та бадьорою.
Ложкою куті не лише ворожили, а й проводили обряд на врожайний та багатий рік. Першу ложку куті господар підкидав до стелі – «щоб так ягнята стрибали, як ця пшениця скаче від землі до стелі!» Другу ложку куті підкидав – «щоб телята рикали так, як це зерно стрибає від землі до стелі», а третю – «щоб бджоли роїлися».
Дівчата трусили сливове дерево. На Святвечір дівчата також намагались спрогнозувати свою долю через ворожіння. Брали шкаралупи волоських горіхів і різали свічку на маленькі шматочки. Вставляли свічку у шкарлупи і запускали плавати на воду. Чия свічка згорить швидше, та дівчина раніше вийде заміж. А якщо свічка потоне, то в цьому році ніхто до дівчини свататися не буде.Однак у такому випадку засмучуватись дівчата не поспішали і бігли трусити дерева. Вірили, розхитавши дерево, пришвидшать заміжжя.
«По селах мені розповідали, що колись незаміжні дівчата на Святвечір трусили дерева, зокрема, сливу. Плодів узимку, звісно, не було, але дівчата вірили, що таким чином зможуть спонукати коханого посвататись», – додала науковиця.
Також дівчата вмивали обличчя калиновим соком, щоб завжди бути рум’яними. Крім молоді, ворожили й старші люди. Ставши між лампадкою і свічкою, дивилися, чи буде подвійна тінь: якщо тільки одна, то це на швидку смерть.
Дмухали на лавку, перш ніж сісти. Люди вірили, що на Святий Вечір у хаті збираються також душі померлих. Їх хоч і не видно, але вони присутні. Тому, перш ніж сісти до столу, дмухали на лавку – щоб не придушити душі покійних. Після вечері на столі або на підвіконні для померлих залишали кутю, інші страви та ложки.
До слова, ложкою куті «пригощали» і дідуха, якого заносили до хати на Святвечір. Ложку встромляли у копицю сіна – так люди намагались нагодувати померлого родича, якого якраз і символізував дідух в деяких регіонах.
Хліб катуляли на підлозі. У Галичині на Різдво випікали величезну буханку хліба – крачун. Його ставили посередині столу серед інших страв і обкладали маленькими крачунами.«Крачун, кречун або навіть крейчун – цей хліб називали по-різному. У Карпатах крейчун брали із собою до річки, куди йшли вмиватись перед Святвечором. Повертаючись додому, хліб котили від порога до хати. Якщо буханка переверталася опуклою стороною до підлоги, то це трактувалось як сповіщення про смерть або хворобу», – розповідає пані Леся.
Конкретного рецепту цей обрядовий хліб не мав, тому господині у різних місцевостях випікали його на свій лад.
Не підмітати після Святвечора. Перед Святим Вечором господар підкладав сіно на лавки та часто застеляв соломою підлогу. Під столом господар також клав «заліззя» – наприклад, сокиру. Діти по кілька разів торкалися цих речей босоніж – «щоб ноги були тверді, як залізо».
Після того, як до хати заносили «діда» із соломи та бабу із «сіна», заборонялось підмітати. «Дідух і сіно на столі символізували померлих родичів, тому підмітати те, що осипалось на підлогу, не можна було. Бо вважалось, що душі померлих родичів мають бути присутні у хаті впродовж свят», – каже дослідниця. В інших регіонах Дідух та сіно символізували багатство і достаток, й теж їх не прибирали в хаті аж до Водосвяття. Бо разом із прибиранням вимітали удачу, радість та достаток, яких за час різдвяно-новорічних свят набажали, наколядували колядники, щедрівники, родичі.
Підмести підлогу господиня могла лише після того, як свята закінчувались. Сміття переважно спалювали.
Колядників впускали завжди. Колись колядників усілякими способами припрошували прийти заколядувати. За словами етнологині, якщо під час свят до хати приходило багато колядників, то цим гордились. Якщо ж колядники з певних причин оминали чиюсь оселю, то це вважалось великою ганьбою і соромом. І про це ще півроку гомоніло все село. А в деяких місцевостях колядки починали розучувати після Введення, 4 грудня. Дехто ж починав колядувати після першої зірки на небі на Святий Вечір.
Словом, Різдво в Україні – це не лише духовне свято, а й багатий культурний феномен. Різдвяні традиції в Україні передаються з покоління в покоління, створюють унікальну атмосферу єднання, радості та віри у краще майбутнє.
