Він народився 24 лютого. За 36 років до початку повномасштабного вторгнення. Клята війна відміряла лиш 37. «Уродженець Черкаської Кам’янки, військовослужбовець 110 ОМБр Михайло Корнюк загинув 12 грудня 2023 року на Авдіївському напрямку під час знищення російськими силами об’єкта, з якого військові тримали оборону», – зарясніють фатальною новиною безліч медіа. Довгою, просякнутою нелегкими митарствами сестри, була дорога оборонця додому. Яких лиш установ вона не дібралася, в яких лиш мітингах й акціях не взяла участь, до яких лиш високопосадовців не добилася. Тривало брат вважався зниклим безвісти. Коли врешті добилася повернення тіла й знайшла його в одному з моргів, виснажливо чекала співпадіння ДНК. Похоронити його вдалося аж в кінці вересня 2024-го. Біля матері.
Інна пам’ятає, як радісно мчала зі школи додому в день, коли батьки привезли додому братика. «Я думала, він буде зі мною гратися, – розчаровано закинула. – А цей згорточок лежить поперек тапчана й плаче». «Братик народився, як кажуть, міченим, – розповідає Інна. – З вогнищем на голові. Мама, будучи вагітною, злякалася пожежі, що розгулялася на заготзерно, й схопилася за голову».
Міші було чотири місяці, коли з сім’ї пішов батько. Коли ж дитяті сповнився рочок, мама мусила вийти на роботу. Оскільки ще й вдома вистачало господарських клопотів, Інна няньчила братика. Пригадує, ровесники граються, вона ж возить золотокосого, голубоокого янголятка. У півтора року хлопчика забрали до себе в село бабуся з дідусем. Коли забрали, щоб віддати у перший клас, він вже самостійно читав районну газету. Хлопчина добре навчався, завжди допомагав по господарству. Зростав напрочуд домашнім. Компаній не любив. Вітчим прищепив любов до риболовлі, що й стала основним захопленням.
По закінченні дев’ятирічки Михайло здобув фах апаратника-налагоджувальника. Строкову службу проходив у десантних військах. Працював свого часу на спиртозаводі, охоронником у Джанкої, на деревообробному підприємстві, в заготзерно…
«Подружнє життя не склалося, – ділиться сестра. – Розлучився з дружиною, коли дитині заледве рік сповнився. Нині його донечці п’ятнадцять. Мама з вітчимом придбали Михайлу будинок. З нього й пішов на війну…»
Чоловіка мобілізували 16 серпня 2023-го. До жовтня проходив вишкіл у Чернігові. Побратими пригадують, що Михайло настільки володів англійською, що іноземних інструкторів розумів без перекладача. 17 жовтня стартували воєнні дороги оборонця. Авдіївка… Коли вперше брат 10 днів не виходив на зв’язок, Інна ледь не збожеволіла. Поналагоджувала зв’язки з рідними Захисників підрозділу. Коли ж, вийшовши з позицій, зателефонував, наполягла, щоб дав їй всеможливі контакти-координати частини, командування, побратимів. У листопаді Михайло набрав сестру. Зізнався: з пораненням везуть до Покровського шпиталю. Звідти перевели до Лозової, в районну лікарню. «Поривалася до нього, проте категорично заборонив, – гортає болючі спогади. – Мій син, що служив тоді на Куп’янському напрямку, завіз йому гроші і все необхідне. Наплічник ж бо залишився на місці дислокації, в яку прилетіло». Саме в телефонній розмові зі шпиталю поділився з сестрою передчуттям, що навряд чи вернеться додому. «Ти що вигадуєш, – вселяла віру. – Поки прийдеш, я твій будинок відремонтую». «Якщо вернусь, то куплю хату на березі річки й ловитиму рибу», – констатував.
5 грудня уже з лінії фронту кулеметник привітав сестру з днем народження. Сказав, що 8-го на нуль. «Він що, кленовий листок? – не йняла віри працівникам ТЦК, які 12 грудня 2023-го принесли сповіщення. – Як він міг зникнути безвісти?»
З того дня його війна закінчилася. Розпочалася її. Інстанції. Установи. Відомства. Чиновники найрізноманітніших рівнів. Телефонні дзвінки. Оббивання порогів. Акції протестів. Поїздки до представників Президента й уповноважених з інших країн. «Танк розібрав позицію», – сказав телефоном замполіт. «Все склалося, як карткове, за мить. Пробачте, ми не підняли бетон руками», – винувато глянули побратими, коли поїхала з родинами, в яких такий же біль, на річницю створення підрозділу. «Згодом побратим, який повернувся з лікування з-за кордону, розповів, що після бою, що тривав чотири години поспіль, на них сунули танки, лупили й стирали катком. Міша кілька разів передав по рації, що вони (всі четверо) трьохсоті, не мають бойового комплекту, штурму не вистоять…» – втирає пекучу сльозу осиротіла сестра.
Коли відверто сказали, що тіло можуть не повернути, вперто наполягала: «Розумію, що вкрай небезпечно для усіх наших служб і відомств, нас, рідних, пустіть, ми мусимо їх забрати. Не пустили. Коли після зустрічі у Дмитра Лубінця з турецьким омбудсменом тіла стали доставляти по українських моргах, – веде далії, – ми з такими ж рідними стали їх об’їжджати. Частину об’їздила. Придбала квиток до Вінниці. Аж зателефонувала одна з нашої, так би мовити, пошукової групи, що у Черкаському морзі, куди поїхала за вітчимом, є тіло з написом «КМВ». Цілком можливо, що Корнюк Михайло Валерійович. Помчали ще з однією сестрою по нещастю туди. Її брат, казали, у полоні, а приїхав з нашими хлопцями. На щиті. На мішку було написано 17.03.23. Привезли його 16 квітня. І тоді я збагнула, чому у сні, в якому все ніяк не могла розгледіти його обличчя (як у морзі зараз), він дуже втомлено сказав: «Я цілий місяць ішов додому».
…26 вересня, на день народження онука, Інні повідомили, що співпало ДНК. 30 вересня Герой нарешті знайшов спочинок у рідній землі, біля неньки.
