Діти та онуки добре пам’ятають давню історію, яку не раз оповідав їм старий Іван. Як дитиною він вперше почув голос із ретранслятора на стовпі в центрі села. А потім не міг дочекатися, коли диво-радіо з’явиться у них у хаті. Як у далекому 1953-му по тому ж радіо повідомили про смерть Сталіна і всі дорослі плакали. А після цього в село ввели електрику…
Його дитинство, шкільна наука починалися з побуту при гасовій лампі. Вона чадила, залишаючи на стелі щоразу темніший відтінок вапна. Та й сморід від неї навряд чи коли забував. Навіть у дорослому житті, ледь відчувши знайомий димок, одразу згадував давноминуле.
Вам також може сподобатися
Електрифікація села почалася пізньої осені. Трактор копав ями, в які ставили стовпи-опори. А вже потім електрики «на кігтях» (спеціальних пристосуваннях для лазання по стовпах – авт.) закріплювали вгорі металеві дроти. За всім процесом пильно спостерігали місцеві хлопчаки, які щодня долали близько трьох кілометрів до сусіднього села, де розташовувалася школа. Дорогою йти було набагато довше, тож щоб скоротити шлях, йшли стежкою через поле, ліс та луки.
Коли земля вже добряче промерзла, дроти почали натягувати за допомогою трактора. Піднімуть – опустять, знову піднімуть. Так тривало кілька діб. Вочевидь, процес не був швидким. А поки це відбувалося, дітлахи користувалися тими дротами як гойдалками. Вчепляться за метал, піднімуться й – донизу… Тракторист не міг цього бачити, бо працював далеко за лісом.
А того дня дроти більше не опустили. Кілька хлопчаків встигли зістрибнути з безпечної висоти, а троє опинилися високо. Внизу було крижане болото. Тверде, наче бетон. Через деякий час, коли замерзлі руки вже не могли тримати холодний дріт, сталася трагедія… Тоді загинули двоє семикласників, ровесників Івана, та шестикласник. Їх і поховали поруч, на одній плиті закарбували три юні обличчя. Звичайно, біда сталася через дитячі пустощі. Можливо, через недогляд дорослих. Але навряд чи тоді міг хтось припустити, що така, здавалося б, надважлива для населеного пункту справа обернеться трагедією…
Минув час. В сільських оселях почали з’являтися спочатку простенькі і поодинокі чорно-білі телевізори. Згодом їм на зміну прийшли сучасніші – кольорові. У будинках від електрики працювали пральні машини, холодильники, січкарні, пилорами та інші прилади і механізми. Бувало, звичайно, що негода вносила корективи в роботу цієї системи: обривала дроти, псувала трансформатори… Тоді люди з нетерпінням чекали, коли ж нарешті відновлять їх звичний побут.
І от через стільки років, вже з сивиною на скронях, Іван знову, як колись у дитинстві, чекає, коли з’явиться світло. Ті дві години через шість дають можливість зарядити телефон, щоб хоч з рідними зв’язатися, сказати, що живі, що в теплі, бо дров заготовили достатньо, що у відносній безпеці, хоча й задуло снігами їхній хутір. А ще встигають запустити холодильник з морозилкою. Поки надворі зима, це начебто й не проблема. Але морози вже не такі сильні, продукти можуть зіпсуватися. Та й курям треба світло, щоб краще неслися. Вдосвіта і ввечері потрібно бачити, щоб одягтися чи роздягнутися, розпалити в грубі, приготувати їсти та банально – дізнатися новини. «Я вік прожив, мені вже нічого не страшно. А от як молодшим виживати?» — хвилюється старий Іван. І ще більше ненавидить рашистів. За криваву війну, які ті розв’язали. За підлі обстріли цивільних. За їхній «руський мір», який несе лише біду, трагедії і смерть. За зіпсовану старість, за втрачене дитинство, за мільйони змарнованих життів. Але світло неодмінно буде. Бо правда завжди Перемагає.
