«Вже сутеніє, Петрівно, а Миколаївна он худібку з поля не забрала. Вперше. Мо’, сталося що», – гукаючи сусідку, підганяла прутиком свою годувальницю Марія Федорівна. «Певно, на городі забарилася», – припустила та. Євгенія Петрівна свою Марфу вже прив’язала, з поля пригнавши, тож дополювала на городі грядки, ловлячи вечірні останні промені сонця. Вона раз по раз випрямлялася, бо повз її город пролягала дорога, якою саме в цей час гнала додому худобу всенька вулиця, тож з кожним перекидалася словом-другим.
Сутінки ставали все густішими, дорога спорожніла, син кликав залишити назавтра ту справу, спонукаючи готувати вечерю. Тож, закинувши на втомлені плечі сапу, мов коромисло, прямувала стежкою на подвір’я. Аж раптом металевий дзвін ланцюга, що стрімко і тяжко волікся асфальтом, змусив здригнутися. Дорогою бігла чимось налякана корівка Віри Миколаївни. «Таки щось сталося, – сама лиш думка кинула у холод. – Впродовж майже трьох десятків років, відколи поруч живуть, такого не було».
Вам також може сподобатися
«Сину, побігли до Віри Миколаївни. Щось сталося. Он і корова її відірвалася, сама з поля побігла, бо та її не забрала», – скрикнула, кидаючи на лавку біля веранди рукавички й хустину, в яких працювала.
«Та ну, не вигадуй, – спокійно й якось відчепно відповів Славко, покриваючи лаком чергову свою поробку з дерева. – Що могло статися? Вона ще молода, щоб помирати. Хіба на городі запрацювалася».
«Такий зараз вік, сину, інфаркти й інсульти людей мов косою косять й на вік не зважають, – уява Євгенії Петрівни змальовувала найтрагічніші ситуації.– А он місяць тому на тому кінці села молода пенсіонерка прийшла з городу з веретою бурячиння, присіла на причілку й не встала більше».
Через дорогу бігли на нижню вулицю до сусідки, затим кілька десятків метрів ще її вулицею. Цього нетривкого часу вистачило, щоб змалювати найтрагічніше й метикувати, де шукати номер телефону єдиної доньки і як тій сказати, що мами не стало. Годувальниця, що принесла з поля лиш половину ланцюга, жадібно пила воду, завбачливо приготовану господинею у спеціальній діжці, й роззиралась довкруж.
«Славку, спершу прив’яжімо худібку», – скерувала мудро. Допоки розібралися в хліві, знайшли нехитрий механізм прив’язку, кинули традиційно заздалегідь заготовлену зеленину в ясла, стемніло ще більше.
«Віро Миколаївно!» – кричали, обходячи по периметру господарство, ретельно зазираючи в найвищі зарослі городу, не забувши зайти до льоху, гаража, хліва. Господиня не озивалася.
«Веранда відчинена, отже, вдома», – вже перелякано констатував й Славко. Гукали крізь відчинені двері. Намарно. Непевними кроками одне за одним перетнули веранду. Незачиненими виявилися і двері до хати. «Віро Миколаївно!» – тремтячим голосом кричали в темні сіни. Тиша стояла така пронизлива й така невизначено загрозлива, що втерпли коліна.
Врешті дійшли до затишної маленької спальні. Обіч вікна стояло ліжко. Так прицільно його освічували зорі. На нім на білій подушці, хаотично розкидавши сиве, як попіл, волосся, яке завжди ховала під хустиною, схрестивши на грудях руки лежала пропажа.
Тримаючись за одвірок, все ж витиснули з себе оте вже звичне тут, як завчене: «Віро Миколаївно». Сумнівів у тому, що жінка померла, не залишалося. Раптом, ловлячись за стіну, рука Славка випадково натискає на вимикач. Яскраво спалахує лампочка прямісічко над «покійницею». Та підводиться так різко, ніби робот, рівненько так.
«Боже!» – з переляку вигукує Євгенія Петрівна – й чимдуж із хати. Славко, не розуміючи у чім справа, теж набирає ходу. Господиня, не второпавши, що сталося, чому приходили й куди її кличуть сусіди, підривається й біжить за ними.
Сусіди, що поробили вечірні роботи й вийшли до хвірток-тинів на вечірні теревені, аж роти пороззявляли. Ото оказія трапилася. Біг нажаханий сполотнілий, що аж крізь вечір проглядався, Славко. За ним, щоразу вигукуючи «Боже», не відставала його ненька. А за ними розпатлана, зі скуйовдженим довгим сивим волоссям, як справжня баба Яга, ледь не навприсядки неслася Віра Миколаївна. «Петрівно, тож скажіть, що сталося, ви чого приходили? Куди бігти треба? Щось з худібкою?» – не вгавала ветеринарка за фахом. Вона думала, її прийшли кликати до хворої худібки. Вони же припускали, що померла. І раптом женеться за ними покійниця. Сусіди взагалі не розуміли, що то за марафон. Чи до нього треба доєднатися? Чи за когось варто вболівати?
…Зупинилися біля найлюднішої лавки. Віддихалися. Збагнули, що сталося. Розповіли заінтригованим сусідам. Все було дуже просто: втомлена городніми роботами жінка вирішила просто прилягти на пів години перед тим, як йти по годувальницю. Проте сон міцно взяв її в свої тенета.
