Народилася, виросла і нині мешкає майстриня в селі Голови Верховинського району. Тато, Василь Косійчук, був ковалем, а мати Марія ткала ліжники. Тож у дитинстві Люба постійно спостерігала за таїнством створення гуцульських ковдр.
«По сусідству мешкала бабуся, яка ткала рушники, – розповідає Любов Пониполяк. – Я полюбляла ходити до неї і дивитися за процесом їх створення. Якось сказала батькам, що теж хочу виготовляти такі рушники. На той час мені було 13 років. На сімейній раді вирішили здійснити мою мрію. Мамин верстат для ліжників не годився для ткання рушників. Потрібен був інший, менший, з чотирма педалями. І його мені купили. Мама поїхала на базар, набрала різних ниток. А сусідка приходила й показувала, наставляла. І, треба сказати, вийшло в мене одразу».
Премудрості ткацтва Любов пізнавала від старших родичів, сусідки.
Перші рушники в дівчини були з нескладними візерунками, простенькі. Та з кожним разом вони ставали насиченішими, колоритнішими, збільшувалася кількість кольорів та складність виконання. Часто Любов допомагала мамі з ліжниками. Особливо, коли та не встигала з замовленнями.
«Якось кажу мамі: «Давай зобразимо щось інше на ньому. Наприклад, зайця», – пригадує майстриня. – А вона: «Як це його зробити?» То я намалювала зайця спочатку на аркуші, затим розрахувала кольори, схему… і в нас вийшло! Я завжди хотіла розвиватися, йти вперед, вигадувати щось нове».
Крім ткацтва жінка з донькою створюють чудові прикраси з бісера та інших матеріалів
Частину робіт Любов віддала на продаж, а кілька залишила собі на весілля. На свій вишитий рушник дівчина з нареченим Іваном з того ж села стала у 18 років. «Моя свекруха славилася своїми вишиванками, витканими запасками, – каже Любов Василівна. – На жаль, три роки тому вона відійшла у вічність. Після її смерті залишилося чимало невиконаних замовлень, тому я мусила їх завершити».
У сім’ї Пониполяків троє дітей. Донька Христина нині навчається в Косівському інституті мистецтв, теж захоплюється ткацтвом, вишивками, плете чудові прикраси з бісеру. Хоче стати модельєром одягу. Сини ж допомагають татові, розуміються на різьбярстві.
З дитинства Любов Пониполяк захоплювалася виробами, які виготовляли місцеві майстрині, рідні та близькі. Колоритні гуцульські речі назавжди підкорили серце дівчини.
«Тепер я працюю лише над замовленнями, – розповідає Любов Василівна. – Мені скидають фото вишиванки, а я підбираю до неї спідницю, запаску, прикраси… Також виготовляю паски, бесаги – це такі виткані торби на два боки, роблю тайстри – торбинки на плече. Для чоловіків – чорні штани під вишиту сорочку. Їх зазвичай замовляють на весілля, ходять на свята до церкви. Колись тканину для них ткали з вовни, тепер же – з акрилу. Це і практичніше, і дешевше. Для молодят виготовляю весільні віночки, додаю до них обов’язково барвінок, прикрашаю паєтками. Їх пришивають на груди або чіпляють на головні убори».
Спеціалізується майстриня й на виготовленні верхнього гуцульського одягу – сардаків. Без них у Карпатах та Прикарпатті не обходиться жодне весілля. Навіть за кордоном інколи замовляють таке вбрання, щоб провести обряд за давніми традиціями, каже жінка. «Наша справа, по суті, – це передача традицій ткацтва, вишивання, виготовлення декоративних виробів з покоління в покоління, – підсумовує Любов Пониполяк. – Збереження гуцульських ремесел для нашого регіону – надзвичайно важлива справа. І ми пишаємося, що є частинкою цього процесу. Це наше життя, наша історія, самобутність, національна ідентичність, яку примножуємо, розвиваємо та популяризуємо у світі».
