Вам також може сподобатися
Українські жінки не перестають дивувати і надихати. Вони вже давно розвінчали усталене уявлення про жінку, яка повинна займатися кухнею, прибиранням й виховуванням дітей. Українські жінки нарівні з чоловіками служать у лавах ЗСУ, займають керівні посади, ведуть бізнес, керують автівками, займаються сільським господарством. І не пасують перед жодними труднощами та викликами. Однією з таких жінок є мешканка Красилова на Хмельниччині Марія Дзюбак.
Пані Марія має дві освіти – психологічну та художню. Працювала в будинку дитячої творчості, у салоні краси. Проте з дитинства любила поратися на землі. На вихідні, свята і канікули Марія з братом приїжджала до бабусі, яка жила в Красилові у приватному секторі, мала землю, тримала корів. «Було це давно, та пам’ятаю все, як сьогодні, – згадує ті щасливі безтурботні дні пані Марія. – Теплий сонячний липневий вечір, який огортав своїм ароматом все довкола. Величезне пасовисько, розташоване через стежку навпроти хати бабусі Маші й діда Івана. Поряд паслися наші корови, а дід любив сісти на бетонному блоці і оповідати мені історії свого життя. Замолоду дід Іван був підполковником міліції та зловив не одного злочинця, тому всі його міліцейські історії я слухала із захопленням. Тоді ж дала собі слово, що намагатимусь ніколи не робити зла людям. Потім зазвичай ми приганяли корів, і бабуся виходила їх доїти. А я вже з кружкою чекала на свіжу вечірню порцію солодкого молока і знала, що та кружечка в горошок – це моє здоров’я. Коли згадую бабине з дідом подвір’я, то бачу старі яблуні у затишному саду, оточеному горішниками, які створювали атмосферу іншого світу. Здавалося, що переступивши поріг подвір’я, ти потрапляєш у фортецю, де проблеми і негаразди зникають самі по собі. А ще пам’ятаю корів, за якими бабця трусилась, її квітник, який треба було обов’язково полити щодня. І бабусині очі – глибокі, мудрі, сповнені любов’ю до всього живого і до всіх людей, незважаючи на пережиті голодомор і війну. Тут я відчувала повну свободу і справжню любов. А ще я пам’ятаю сусідку бабу Ліду. Точніше, не так її, як білих величезних кіз, яких вона тримала і які вже тоді не давали мені спокою. Я була дитиною вихованою і не зазирала по чужих подвір’ях, та на кіз все ж таки крадькома зиркала зі старої гори з сіном. Вони були жирні і поважні, ніколи не поспішали. Баба Ліда добре їх годувала і нічого для них не шкодувала. Напевно саме тоді, в дитинстві, я знала, що робитиму далі і де я хочу осісти, пустити свої гілки в родинному гнізді з міцним корінням. І що в мене обов’язково буде корова і багато-багато кіз».
З любов’ю до тварин
Коли 16 років тому Марія вийшла заміж, вони з чоловіком переїхали до Красилова і оселилися в бабусиній хаті. Тоді жінка захопилася вирощуванням томатів різних сортів. Родина почала обробляти невеличкий город. «Біля хати був садок, – розповідає жінка. – Він заростав травою, бо я не мала на нього часу. Й тоді ми завели козу, щоб вона там паслася. Тобто це була така собі жива газонокосарка. Я тоді не розумілася на породах, але наша коза була красивою, хоч і не давала молока. Та ми її і не заради молока купували».
У той час жінка натрапила на інформацію про сироваріння. Це її зацікавило. «Я почала шукати більше інформації про сироварів та технологію варіння сиру, – каже Марія. – Про великі масштаби навіть не думала, хотіла зварити сир для своїх рідних». Великим стресом для жінки, яка дуже любить тварин, була загибель її рогатої домашньої улюблениці. «Це був стрес і водночас поштовх, – зізнається вона. – Бо саме тоді я зрозуміла, чим хочу займатися: вирощувати кіз, варити сир… Купила першу пару кізочок. Так почався новий етап у моєму житті».
Сьогодні на фермі 60 тварин – кози, цапи, козенята. Частину дорослих кіз пані Марія викупила з неблагополучних господарств, де їх або ображали, або вони були в занедбаному стані, хворіли. «Я люблю викупити таку тварину, вилікувати її, – каже фермерка. – Своїм прикладом показую, що якщо тварині забезпечити хороший догляд і оточити її любов’ю, то вона буде здоровою, матиме гарний вигляд, даватиме хороші надої і житиме щасливим життям». На фермі пані Марії жодну тварину не зарізали і не продали на м’ясо. «Це моя принципова позиція, – каже вона. – Наші кози житимуть стільки, скільки їм відведено, і так, як вони забажають. Вони усі ласкаві, жодна не б’ється, навіть цапи. Бо зазвичай під час осіннього шлюбного періоду цапи стають агресивні. А ось наші ласкаві, ручні, мої улюблені мазунчики».
Кожна тварина має ім’я і відгукується на нього. Так само має і своє місце. А на ранкове і вечірнє доїння виходять по черзі. «Я підходжу до дверей і кажу: «Зірка, Маленька, Марфа, виходьте». І вони по черзі виходять – чемно, не штовхаються. Кожна знає, де стоїть її мисочка, водичка», – з любов’ю розповідає Марія.
«Ще у дитинстві, коли приїжджала на канікули до бабусі й дідуся, я зрозуміла, де хочу пустити свої гілки в родинному гнізді з міцним корінням. І що в мене обов’язково буде корова і багато-багато кіз», – зізнається пані Марія.
Фермерське господарство орендує кілька гектарів землі. Щоб її обробляти, пані Марія купила невеличкий трактор і впевнено ним кермує. «Здебільшого вирощую культури на сіно, – розповідає. – Кілька ділянок виділила під луки. Щороку впроваджую якісь новації. Торік, до прикладу, було поле гарбузів. Я власноруч виростила розсаду 600 саджанців, ми з чоловіком їх посадили і виростили для годівлі кіз. Наступного року хочу посіяти поле орегано. Я знайшла інформацію науковців, що воно дуже корисне для травлення кіз. Наша земля з боку Щиборівки, тому веду перемовини з сільською радою, щоб отримати додаткові ділянки для пасовища».
Сироваріння
Сир пані Марія спершу варила для себе, навчалася з допомогою майстер-класів, які знаходила в інтернеті. «Коли почалася повномасштабна війна, спільнота «ProCheese», яка підтримує українських сироварів, організувала навчальні курси, – розповідає фермерка. – Протягом пів року ми навчалися сироварінню у шведських колег. Конкретного рецепту сиру не відпрацьовували, але вивчали технологію виготовлення цього продукту. Зараз я вдосконалюю майстерність, спілкуючись з іншими сироварами в різних інтернет-спільнотах».
Бринза, сир з винною скоринкою «П’яна коза», сири з пліснявою – «Камамбер», «Валансе», а також фета в оливковій олії… Асортимент сирів, які варить Марія Дзюбак, різноманітний. «Зараз працюю над рецептами твердих сирів, це для мене новий етап, – каже фермерка. – Ми власноруч збудували сирний погріб, де вони будуть дозрівати. Але потрібно ще попрацювати над технологією, тому що мої тверді сири поки не ідеальні, бо не маю ще достатнього досвіду. Вже виготовила першу, експериментальну партію радомеру».
Фермерство – це для Марії Дзюбак не просто бізнес, це захоплення, це її душа. Тому постійно прагне до нових знань, нових проєктів. Крім кіз, планує ще утримувати корів, і вже купила першу теличку. Щодо порід, то більше подобаються споконвічні українські породи. З цього приводу спілкується з відомим українським фермером з Чернігівщини Михайлом Травецьким (про нього «Сімейна газета» розповідала у № 21 від 22 травня 2024 року). Корів цих порід здавна утримували наші предки. До того ж вони дають гіпоалергенне молоко. А ще справжня українська фермерка має велику мрію – відкрити сирну ресторацію у рідному місті.
