В серпні 21-го житель Сміли Сергій Білий, пропрацювавши 28 років в колійному господарстві на залізниці, вийшов на заслужений відпочинок. У 55. За плечами – АТО. «Нарешті маю час, аби втілити дитячу мрію, – обійняв кохану дружину. – Опаную гру на гітарі. Присвячуватиму тобі серенади». Єдина донечка, в якій не чув душі, подарувала акустичну гітару. За допомогою інтернету, оволодів інструментом на відмінно. Тішили око виплекані ним на облюбованій родиною дачі пів сотні кущів троянд й чимало сортів винограду. На 22-ий запланували весілля донька із зятем. Обіцяли не відкладати з онуком. Все тими ж глибокими, до нестями закоханими очима дивилася на чоловіка дружина. Чого ще треба? Живи і будь, як-то кажуть.
«Вдосвіта 24 лютого 22 року я варила каву. Збиралася на роботу, а чоловік – на дачу, – гортає сторінки зболеного Олена Олегівна. – Припали поглядами до вікна. «Льошенько, це – війна», – він завжди так мене називав». «Ти ж тільки не йди, благаю», – безнадійно прошепотіла. «Не чекав від тебе. Розраховував на підтримку», – відповів. А вона навіть вимкнула його основний телефон. Не допомогло – здогадався. До військкомату викликали того ж дня… Капітан, командир штурмової роти штурмового батальйону окремого полку “Азов” Сергій Білий загинув 30 червня 2022 року під час ракетного обстрілу у Сіверську, рятуючи побратимів.
У жилах уродженця Кривого Рогу, нащадка запорозького старшини, кошового отамана Чорноморського козацького війська Сидора Білого, текла спрагла до волі козацька кров. Після строкової служби в прикордонних військах, навчаючись в Криворізькому гірничорудному інституті, на військовій кафедрі капітан опанував спеціальність танкіста.
Олена й Сергій одружилися в рік здобуття Україною Незалежності. Трішки пожили в рідній для дружини Сміли. Тоді в Кривому Розі. Тут, у 1993-му лелека потішив Олександрою. Затим назавжди огніздилися в Смілі. Спершу жили в наданому залізницею будинку. У 2000-му переїхали в отриману, добротно власноруч відремонтовану квартиру. Обидва трудилися на залізниці.
«У нас ніколи не було розмежування домашньої роботи на чоловічу і жіночу, – ділиться Олена. – Хто перший прийшов, той і готує. Сергій був напрочуд добрий, надзвичайно щирий. Батьки навчили його, що на першому місці неодмінно сім’я. Я їздила у відрядження, а він заплітав Сашенці косички, годував, водив до школи. Він був найкращим у світі татом і завжди взірцем й авторитетом. Не шкодував ресурсу й сил для інвестицій у майбутнє доньки. Тому Олександра нині, здобувши фах прикладної лінгвістики, досконало володіє трьома мовами й має гарну роботу». Він ніколи не скупився на теплі слова. Часто дарував квіти. Але з корінням. Щоб посадити. Бо дуже вже любив вирощувати-плекати красу на дачі. Ми стільки років прожили разом, а бути одне без одного не навчилися. Коли я їхала у відрядження, як ще мобільних не було, то щоб хоч камінці з неба падали, я бігла на телеграф йому дзвонити. Не могла не чути його голосу».
У 2015-му Сергію на роботу принесли повістку. З 15 місяців служби в АТО, 8 у командира танкового взводу були бойовими. «Він повернувся іншим, – констатує кохана. – Запальний, як сірник. Тож потрібно було спершу добре зважувати, що казати, а що ні. Мовчазний. Про звідане не розповідав, запевняючи, що все в минулому…. Прийти до себе допомогли ми і дачні клопоти».
…У період повномасштабки танкіста розподілили до новоствореної на базі Азову 5 штурмової. Спершу захищав Київ та Київщину, а згодом підрозділ перевели на Луганщину.
Він дзвонив. Завжди. Бо знав, що беріг своїх дівчат від хвилювань. Якщо не міг, скидав бодай смайлика. Як не буде на зв’язку, попереджав. А якось через проблеми із власним телефоном набрав з чужого. Про всяк випадок зберегла.
У черні на півтора дня приїхав додому. «Поїдем на дачу? – запитала, бо рвався туди завжди. «Хочу набутися з тобою», – відповів, ніби відчував. І вперше не сідав за кермо улюбленої ластівки (так називав автівку), не брав до рук гітару. «Я постараюся через недільки дві приїхати додому», – як у воду дивився. Привезли.
…«Напевно, не вдасться поговорити. Давай. До зв’язку», – це були останні слова зі слухавки коханого 27 червня. Погане покриття глушило розмову.
Через два дні підступного мовчання телефону, Олена набрала той номер, з якого колись дзвонив. Побратим розповів, що їх накрило. І що «Олександрович поранений, бо його поклали біля трьохсотих». Як зранена птаха шукала рятівної соломинки. З’ясувала, до якого стабпункту довезли поранених. Знайшла таксиста, який туди з’їздив. «Їх повідвозили у Київ, Рівне, хто важкий – у Дніпро», – поінформував. Обдзвонила всі шпиталі. І Мечникова теж. А він був там. Лише у морзі. Потім це допомогли з’ясувати наші друзі, військові.
З його втратою рухнув світ. Донька із зятем залишились з нею. І неньку треба підтримати. Та і в придбаній добротній квартирі у Кривому Розі нині непереливки. «У Колі батьки залишилися на підконтрольній території, – розповідає Олена. – Мама після інсульту. Батько нещодавно помер. І навіть попрощатися змоги не було».
Олександра з часом стала боятися визначних подій. На її випуск у дев’ятому класі помер один дідусь, в 11 – інший, в університеті – татусь був в АТО. А перед самим її тридцятиріччям його не стало.
Одного разу на кладовищі діти побачили, що на зчорнілому від горя обличчі неньки з’явилася ледь помітна посмішка, коли побачила собаку, придбали їй цуцика. «Маю чоловіка, – пожартувала з колегами, – дбаю про нього». «У тебе не може бути іншого чоловіка, крім мене», – Сергій приснився вперше і поки востаннє. Небавом… собачка помер. Тоді вона придбала дівчинку породи Мальтез. «Луна чекає мене з роботи, тішиться мені, цілує, зі мною спить, – посміхається, – це така моя відрада в беспросвітній цій темряві.
А ще жінка разом з іншими рідними загиблих Героїв заливають окопні свічки, плетуть сітки, в’яжуть нашоломники, ліплять вареники і навіть складають дрони… Аби тільки скоріш Перемога.
Найважче Олені бувати на дачі. Там була, коли дізналася найстрашніше. Там кожна рослинка виплекана дбайливими його руками, кожен куточок тішить красою завдяки дбайливим його рукам.
