«Мам, я маю бути там. А ти маєш бути в Польщі», – твердо, по-чоловічому відрізав дев’ятнадцятирічний Діма. 10 березня 2023 року його сестра Олена не змогла змовчати й зателефонувала неньці, Юлії Сипко: брат підписав контракт з «Азовом». Юлія обривала синові телефон, плакала, благала, казала, що вже купує квиток і їде до нього. «Мамо, якщо ти хочеш, щоб я залишався твоїм сином, ти маєш мене підтримати», – поставив крапку. І вона підтримала. Як підтримувала свою кровинку завжди.
Старший солдат, водій 12 бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України Дмитро Сипко з позивним «Марсель» загинув 27 серпня 2023 року в Серебрянському лісі під Кремінною на Луганщині. Разом із побратимом Антоном Іванченком «Огою». В одному окопі, в один день, в одну мить. Війна відміряла йому лише 20 років.
Вам також може сподобатися
На лікті в Діми було витатуюване червоне серце з написом «Мама». Тепер на маминому тілі – «Марсель» із крилами. А в свідомості – довгий перелік того, що вже ніколи не станеться. Не працюватиме програмістом, як мріяв змалку. Не зробить неньці ще одного сюрпризу. Не напише зранку своє незмінне «люблю, цілую». Не стане на весільний рушник. Не приведе в домівку онуків.
Він і на світ поспішав. 22 травня 2003-го лікарі веліли Юлії лягати на збереження. Та того дня брат чоловіка святкував 30-річчя, тож упросилася прийти зранку. Але пологи почалися вночі, і 23 травня в Миколаєві лелека приніс сина. П’ятирічна Олена мріяла про сестричку й навіть суворо наказувала братика додому не привозити. А побачила розповитого – і розтанула: «Мамо, дивись, які в нього маленькі ручки, маленькі ніжки».
«Перший рік був просто вирваний з життя – такий неспокійний ріс», – пригадує ненька. А потім дитину наче хтось підмінив. У рік уже просив: «Мамо, я хочу пити». У півтора сам вмикав комп’ютер і всім заявляв, що буде «комп’ютерщиком». У садочку його прозвали маленьким старичком: на кожному дні народження виголошував довжелезний тост.
У школі легко давалася математика. Коли однокласники дражнили через брекети, неньці не жалівся – розбирався сам, навіть із хлопцем, удвічі більшим, який наставив йому синців. Бабуся мріяла, щоб онук плавав. Він брав наплічник, казав, що йде на тренування, а сам біг на футбол. Таємницю видав тренер, який не міг ним нахвалитися. А що вже футболістом був затятим! Грав за школу. Для самозахисту ходив ще й на бокс. Після одинадцятого класу вступив до аграрного університету на комп’ютерні технології.
22 лютого 2022-го, на мамин день народження, Олена подарувала звістку: чекає дитину. А 24-го родина прокинулася від вибухів. Юлія вивезла вагітну доньку до Польщі. Вісімнадцятирічного Діму вже не випустили, лишився з батьком. Ненька пішла на завод і гарувала у три зміни, щоб допомагати дітям. У серпні донька повернулася народжувати до Києва, і невдовзі в родині з’явилася маленька Ксенія. Туди ж, до Києва, перебрався й Діма – сів за кермо таксі.
14 березня 2023-го поїхав на курс молодого бійця. Права колись склав з першого разу, тож став водієм. Навіть з навчання примудрився потішити неньку: зірвав букетик польових квітів, поклав у наплічник і надіслав фото з підписом «Тобі привіт».
Наприкінці квітня, коли хлопцям вручили шеврони, мама й син побачилися в Києві. «Не хвилюйся, нас нікуди не відправляють», – заспокоював Діма. Наступного ранку обіцяв провести її на потяг, але застряг у заторах. Тоді вона ще не знала, що бачила його востаннє. Лише коли після загибелі рідним віддали його телефон, з фото й відео стало зрозуміло: він уже тоді був на війні.
13 серпня написав, що їх перекидають, а куди – сказати не може. 15 серпня набрав по відео з нової позиції. «Мамо, ти в мене така гарна», – милувався. На фронті Діма вивозив поранених, а їх тоді було дуже багато. Батько побратима, врятованого ним з посіченими осколками ногами, згодом зізнається Юлії: просив хлопця не брати на себе забагато, бути водієм і допомагати хлопцям. Та на позиції Діма таки пішов. «Я навіть не сумнівалася, що піде», – не приховує ненька… А за кілька днів до того їй наснився ліс, повний повалених дерев. Сиділа на стовбурі, Діма присів поруч: «Мамо, я маю померти». Прокинулася в холодному поту.
«Доброго ранку, мамуль. Нас вивозять на позиції, зв’язку не буде. Як тільки з’явиться, обов’язково тебе наберу», – написав 26 серпня. І як завжди змалку: «Люблю, цілую». Увечері Юлія не витримала й написала командирові. Донька сварила: Діма ж просив не панікувати. Невдовзі рідним принесли звістку, страшнішої за яку немає.
Тридцять шість годин дороги з Польщі. «Забери мене з собою», – благала, вдивляючись у небо. До Миколаєва дісталася вночі 31 серпня. Перед самим похороном з моргу повідомили: труна буде закрита. «Робіть усе можливе й неможливе, щоб мама побачила сина», – наполіг батько. Вона побачила. «1 вересня всі діти йшли до школи, а я ховала сина», – вже стільки часу не тамуються пекучі сльози.
Після сорока днів Діма вперше прийшов до неї уві сні. Обіймав, цілував безліч разів: «Я так скучив за тим часом, коли ми були разом». Прокинулася, а поцілунок ніби так і лишився на щоці.
«Ми з дітьми – як друзі», – гортає сторінки пам’яті Юлія, яка стала мамою в 16, а Діму народила в 20. А Діма захоплювався татуюваннями. Коли ненька вперше наважилася на велике тату й витримала його за один сеанс, захоплено вигукнув: «Вау, ти в мене просто героїня!»
«Хто, як не ми» – ці слова сина Юлія вписала на його сторінку пам’яті на платформі «Завдяки». «Моя мрія вже ніколи не здійсниться», – констатує ненька. І не треба питати, про яку мрію мова. Бо аж надто висока ціна Переможного неба, коли 1 вересня мама проводжає сина не до школи, а у вічність. Війна цій дитині відміряла 20.
