Доки Володимир захищає країну від ворога, його дружина Анастасія продовжує родинну справу. Разом мріють про Перемогу й планують розвивати рідне село.
Анастасія та Володимир разом навчалися у медичному коледжі, дружили. Їхнє кохання розгорілося вже на останньому курсі. Проте після завершення навчання, у 2014 році, Володимир пішов служити в АТО. Протягом усіх трьох років служби коханого дівчина використовувала кожну можливість, щоб бути поруч. «Я їздила в усі міста, де дислокувалася його частина, – зізнається вона. – А після закінчення контракту ми разом поїхали у Карпати, вирішили підкорити Говерлу. І на вершині Володимир зробив мені пропозицію».
Одружилися. Спершу жили в Чернівцях. А після народження сина переїхали у село Панка, де батьки Володимира допомогли побудувати дім. Анастасія виховувала сина, а Володимир пішов служити у Чернівецький військкомат. «Ми з сином жили в селі, насолоджувалися природою, свіжим повітрям, — розповідає жінка. — Чоловік щодня добирався у місто на роботу. І ми розуміли, що коли син підросте, нам доведеться вирішувати: або переїздити в місто і мені шукати роботу, або ж думати про зайнятість у селі».
І вже тоді у подружжя виникали думки про власну справу, яку можна започаткувати тут. Потім народилася донька. І хоч село досить велике, місць, де можна провести дозвілля молоді, дітям, молодим матусям, не було. «У місті є куди піти з дітьми, зустрітися з друзями, існує багато можливостей для спілкування, – ділиться Анастасія. – У селі такі можливості обмежені, особливо у холодну пору року. Тому з точки зору батьків ми насамперед хотіли облаштувати місце для дозвілля дітей, де можна б було поласувати смачненьким, де б відбувалися майстеркласи. Та й щоб і дорослим було де зустрітися, випити кави, поговорити. Тобто якогось культурного дозвілля в селі не було, і ми хотіли його організувати, адже село наше велике, багато дітей, молоді. Особливо гостро таку потребу я відчула, коли була в декреті. Це була наша больова точка».
Й тоді подружжя вирішило, що потрібно щось організувати самим. І навіть пройшли курси для військовослужбовців та їхніх сімей щодо створення бізнесу, ведення підприємницької діяльності. Проте ці плани на паузу поставила велика війна. Перед повномасштабним вторгненням чоловік три місяці працював в Естонії. «За кілька днів до вторгнення вирішив повернутися додому, — згадує Анастасія. — Тоді всі відчували, що велика війна таки буде. І навіть водії автобусів радили йому не їхати в Україну. А мама, яка була в Італії, запрошувала його і нас з дітьми їхати до неї».
Та Володимир був категоричним: їде додому, до сім’ї. А через три дні почалося повномасштабне вторгнення. «У перший день в усіх була паніка, метушня, – згадує Анастасія. – Я почала збирати необхідні речі, документи. Однак Володимир був спокійним, сказав: «Мені треба подумати». Я хотіла їхати за кордон, адже доньці тоді було лише 10 місяців, сину – три роки. А чоловік каже: «Ви з дітьми їдьте до мами за кордон. А я зранку йду у військкомат».
Близько року він проходив службу у Чернівцях. Проте відчув, що більше так не може, і попросився на передову. «Я маю досвід, освіту, тому маю бути там», – пояснив рідним. Разом з ще кількома побратимами перевівся у бойову частину.
Щоб не гірше, як у місті
Анастасії й Володимиру тривалий час довелося жити на відстані: вона – з дітьми в селі, він – на роботі в місті, за кордоном, а тепер – на захисті України. Але насправді відстань – не завада стосункам і спільним планам. «Коли чоловік приїхав у чергову відпустку, ошелешив новиною: він підшукує місце під кав’ярню, – продовжує Анастасія. – Каже, що зрозумів, що потрібно щось робити тут і зараз, не чекати на кращі часи. У війську мав час, щоб все добре переосмислити. Так він знайшов ділянку, і ми вирішили будувати приміщення для кав’ярні. Грошей великих не мали, і хоч були деякі запаси, проте на їх не вистачало. Тоді чоловік порадив мені подаватися на грант. Це був наш шанс розпочати справу, про яку мріяли».
Довелося бути і будівельницею, і менеджеркою, і баристою
Грант вдалося отримати з першого разу, доклали свої заощадження і почали втілювати мрію в життя. «Будівництвом займалися я з дітьми, – каже жінка. – Довелося пізнавати секрети будівельної справи, навчалася основам підприємництва, закінчила курси баристи. Хоч чоловік служить, усі важливі рішення приймаємо разом, консультуємося. Питання, які можна вирішити в телефонному режимі, він намагається взяти на себе, адже роботи дуже багато. Якщо потрібно знайти майстрів, привезти меблі, вирішити питання з каналізацією — у цих питаннях він намагається мені допомогти. Ми мусили бути сильними, не мали права здаватися, опускати руки. Чоловік дуже вірив в успіх справи, і я не могла його розчарувати».
І у жовтні минулого року кав’ярня прийняла перших відвідувачів. За умовами гранту подружжя мало найняти двох працівників, але Анастасія також працює у кав’ярні.«Пропонуємо стовідсоткову арабіку, – розповідає жінка про своє дітище. – Дівчата-баристи навчилися малювати різні візерунки. Так з першої чашки покращуємо відвідувачам настрій. Крім того, пропонуємо бельгійські вафлі з різними начинками. Оскільки біля закладу розташована школа, вирішили готувати хотдоги, багети, невеличкі піци, нагетси, бо діти на перерві прибігають за перекусом. Плануємо розширити асортимент кондитерки. А військовим пропонуємо каву безкоштовно. І закликаємо усіх підприємців бути толерантними до військових, щоб вони відчували нашу повагу і вдячність».
«Військових ми обслуговуємо безкоштовно. І хочемо, щоб більшість бізнесів були толерантними до військових, щоб вони відчували нашу повагу і вдячність за те, що нас захищають», – каже Анастасія Іліка.
Крім розширення кав’ярні, Анастасія й Володимир виношують й інші плани. «Я хочу займатися культурним розвитком дітей, підлітків – щоб вони не сиділи у телефонах і комп’ютерах, а спілкувалися, отримували нові знання та навички, які їм згодяться в житті, – ділиться Анастасія. – Хочу створити громадську організацію, яка б об’єднала батьків, психологів, медиків, інших фахівців. Адже не завжди діти можуть знайти відповіді на питання, які їх турбують. Й потрібна організація з відповідними фахівцями, де фахівці зможуть коректно і доступно все розкласти по поличках. І після завершення війни ці проблеми не зникнуть. Як військовим потрібно буде адаптовуватися до цивільного життя, так і нам, а особливо дітям і підліткам. Володимир свої плани пов’язує з військовими – як допомогти їм влитися у цивільне життя. Він мріє про створення реабілітаційного центру, можливо, об’єднавшись з іншими військовими».
А поки подружжя разом мріє про нашу Перемогу, про повернення додому усіх військових, про те, щоб бути разом і більше не практикувати стосунки на відстані. А усім радять планувати і втілювати свої плани, адже не варто ставити життя на паузу.
