Вам також може сподобатися
«Ми заново народилися і почали відновлювати себе. Ми надолужуємо втрачене. В момент повернення я нічого не розумів. Ходив і боявся спати. Я чотири дні не спав, бо боявся. Думав, що це – сон», – звільнений з полону, в який бійців вивели з «Азовсталі», 25-річний морпіх, уродженець Апостолового, що на Дніпропетровщині, Михайло Ротар на псевдо «Варан» поділився своєю історією.
Довелося обманути маму
«Мамо, мені потрібно пройти медогляд для роботи в Києві», – так почалась Михайлова служба. Хлопець розповів, що до цього рішення його підштовхнув юнацький максималізм і хвиля патріотизму, активована російською агресією в 2014 році: «Тоді було АТО, хлопці з нашого міста воювали. Ми їх підтримували, виходили з плакатами, прапорами, гаслами. Так воно потроху зароджувалось. Коли викликали до військового комісаріату, щоб стати на облік, почав рватись на контрактну службу. Мені відмовляли: казали, що малий, що не візьмуть. По закінченні навчання я пішов до комісаріату: «Якщо ви мене сьогодні не забираєте, то більше «не намалююсь». Згодом довелось обманути маму – вона працювала в медреєстрі, займалась документами. Пояснив, що мені потрібно пройти огляд для працевлаштування в Києві, вона й погодилась. Коли прийшли до лікарки, яка робить остаточне заключення, вона подивилась на маму й усміхнулась: «Добровільно дитину на контракт?». «Який контракт?» – «Зі Збройними силами України». – «Ти серйозно? Ти мене надурив і йдеш служити?» – «Так, мамо».
Спочатку потрапив до Десни (навчального центру). «То був 2017 рік, – пригадує боєць. – За чотири місяці служби пізнав, що таке армія радянського зразка. Потім – служба кулеметником розвідувального взводу батальйону морської піхоти.
В 19 років пройшов перші бої, отримав перші нагороди та перші «стусани» від командування. Пам’ятаю, як приїжджали нагороджувати за вихід до ворога: спершу виматюкали, потім подякували, потім знову вичитали і лише після того віддали медалі і відправили по місцях. Згодом я вирішив змінити спеціальність і закінчувати кар’єру військовослужбовця на посаді інженера-сапера, але почалось повномасштабне вторгнення, і моя ротація затягнулась.
Наближення вторгнення всі відчували. Британська розвідка попереджала, що це буде після олімпіади. Ми з усмішкою сказали: буде, то буде. Але не очікували саме такої навали з Криму, з Києва, ракетних ударів… Ми стояли з 36-ою бригадою на своїй лінії відповідальності – під Водяним. Ворог нас вибив, командування погодило відступ до Маріуполя. Хлопці вже не могли триматись на позиціях, підвезення боєприпасів чи їжі було неможливим. А далі… Інших шляхів, окрім виведення в полон, тоді не було – 160 кілометрів «червоної зони». Перші хвилі, які проривались, були безуспішними – великий ризик. Тому це була остання лямка, яку нам дали потягнути. Червоний Хрест нам багато чого обіцяв – супровід, контроль дотримання Женевських конвенцій. Але єдине, що вони зробили, – проконтролювали наш вихід. Просто, коли нас виводили, дали бланки на заповнення – і все, зникли. Супроводом займались представники окупаційної влади. Умови перебування в полоні були жахливими. Медичну допомогу надавали полонені медики. Медикаменти якщо й давали, то на кшталт радянських бинтів та лопераміду. Там нічого не було. Їжі толком не було, або була дуже гаряча, яку ми з’їдали менш ніж за хвилину. Хлопці під час шикувань непритомніли, були різні шлункові хвороби».
Про можливість спілкування з рідними військовий розповів, що хлопці з «Азовсталі» прихопили телефони, тож на свій страх і ризик відправляли короткі меседжі рідним. В ніч проти 29 липня 2022 року на території Оленівської колонії №120, де перебували полонені з «Азовсталі», відбувся теракт, яким вбили близько 50 «азовців», а 70 отримали поранення.
«Варан» розповів, що незадовго до того відібрали 191 людину та помістили в окремий барак: «Потримали кілька днів і вдарили. Серед них були мої друзі з «Азову». Вони загинули. Не можу сказати, за яким принципом їх відбирали. Там були і медики, і розвідники, то не була каста рядових чи командирів».
Після теракту почалась екстрена евакуація полонених за алфавітним принципом розподілення. Михайло Ротар потрапив у СІЗО №3 Волгограду, де пробув чотири місяці.
«Я обіцяв повернутись додому»
Полонених піддавали тортурам, закатовували на смерть.
«Коли ми ще були в Оленівці, допитували тих, на яких була інформація, – розповідає Михайло. – Був один хлопчина, в 2014-2016 роках він служив в «Азові», мав татуювання. Коли потрапив до росіян, які вели слідчі дії, було чутно, як він кричав. Потім хлопець потрапив у ДІЗО (дисциплінарний ізолятор – прим. авт.), там ще з нього знущались. Тих, хто потрапляв у ДІЗО, просто катували. Там були два кати – Юра і Кірюша. Вони забивали хлопців до смерті. Було таке, що полонені не витримували знущань і помирали. На мене намагались знайти щось за іменем, бо позивного я не сказав. Погрожували розстрілом. Не вдалось. Я обіцяв повернутись додому. Коли було жахливо, я просто пам’ятав, що обіцяв рідним повернутись, – це те єдине, що мене тримало».
«Ми народилися заново»
«В момент повернення я ще нічого не розумів, – зізнається колишній військовополонений. – Через два дні зустрівся з сім’єю, побачив маму, побачив наймолодшого брата. Почув багато інформації. Потім приїхали друзі, розповідали ще більше, більше, більше… Я дізнався про хід подій в Україні. Коли почалась адаптація до середовища, першим ділом захотів спробувати шаурму. А далі вже понеслось – більше зустрічей, перші смаколики. Ми народилися заново і почали відновлювати себе, надолужувати те, що втратили».
Хлопець розповів, що найважче для нього зараз – процес відновлення на службі. «Зараз ми з товаришем, з яким вийшли з полону, відновлюємось на посадах в нових підрозділах. Ми хочемо повертатись на передову, – запевняє Михайло. – За чотири роки в розвідці та два – в саперах я зрозумів, що краще бути в підрозділі з хлопцями, які пройшли через пекло, з якими ти стояв поруч, яким ти довіряєш. Ми йдемо в розвідроту під комадування військового, з яким були у полоні. Коли сиділи в Оленівці, він сказав, що після повернення хоче бачити мене в своєму підрозділі».
У нас війна. Вона триває»
«Війна, як і кохання, – неописанні почуття. Те, що там, ти не знайдеш ніде більше. Це не описати словами. Люди, яких війна не зачепила, ніколи не зрозуміють. Мені хочеться попросити, щоб люди не забували: у нас війна, вона триває. Закрити очі на це – означає зазнати поразки.
Морально розбиває, коли бачиш різницю між тим об’єднаним народом, яким ми були, коли війна була під Києвом, і тим роз’єднаним міжусобицями, що є зараз – коли фронт відійшов до нинішніх кордонів».
Богдана САДОМСЬКА
