Хвиля допомоги Україні з європейських країн у перші дні й місяці повномасштабного вторгнення була максимально високою. Йдеться не про державні проєкти й допомоги, а про сприяння звичайних людей, української діаспори. Тоді організовували збір ліків, одягу, дитячих товарів, грошима збиралися на придбання автомобілів та іншої потрібної техніки для української армії. Проте хвиля допомоги й підтримки потроху спадала. Війна для європейців, на жаль, стала, буденністю, до того ж далекою. У цьому трирічному марафоні допомоги Україні досі активна група небайдужих українців з німецького міста Штутгарт. Вони продовжують виготовляти окопні свічки, плести маскувальні сітки, організовувати потрібні збори… Роблять це переважно українці, котрі – хто через велику війну, а хто й раніше – опинилися в цій країні.
Сітки, свічки й нашоломники
Серед тих, хто активно долучається до волонтерської роботи в місцевому об’єднанні «Український простір», Ольга Матес, котра мешкає у Штутгарті вже більше десяти років. До волонтерства долучилася з перших днів великої війни. Не маючи можливості через малу дитину тривалий час бути в центрах, де волонтери разом плетуть сітки або заливають окопні свічки, вона бере, як-то кажуть, роботу додому. Жінка гачком плете нашоломники. Це спеціальні плетені вироби, до яких волонтерки потім прикріплюють маскувальні стрічки. Шолом з маскувальними стрічками є частиною захисного костюма для українського воїна. Ольга бере цю роботу з собою всюди: у транспорт, у парк чи на дитячі майданчики, де гуляє з сином… Жартома, коли плете, називає себе бабусею, бо ніби стереотипно подібним займаються жінки на пенсії. Проте займається вона, в якої за понад десяток років європейського життя Україна з серця не зникла. Навпаки, вона зараз в ньому активно проростає незагоєною раною. І бажання допомогти тим, хто боронить рідну землю, лише зростає. Хоча війна від неї та її подруг-волонтерок нині далеко. Але небайдужість та любов до своєї землі, незважаючи на місце проживання, беруть гору. У ситій Європі можна було цим не займатися, не перейматися Україною та її війною, котра за тисячі кілометрів. Проте серце, залюблене в рідну землю, так не вміє.

Лише плетенням нашоломників Ольга не обмежується. За кожної нагоди і наявності вільного часу разом з іншими українками плете маскувальні сітки, заливає окопні свічки. Технологією їхнього виготовлення вже може ділитися з охочими, бо знає про це чи не всі деталі. І як скручувати папір всередину жерстяної банки, і скільки заливати парафін, і якого розміру ємності для свічок кращі. Зокрема цю інформацію отримують як відгуки від бійців, котрі вже користувалися окопними свічками, залитими небайдужими українцями в далекому від них німецькому Штутгарті.

Моральна підтримка поранених
Ольга розповідає, що коли дізналася, що в лікарню Штутгарта привезуть пораненого українського бійця на лікування, то відчула, що має прийти його підтримати. Так розпочалася ще одна сторінка її волонтерської діяльності. Данила привезли у важкому стані, і те, що в ролі перекладачки, підтримки й землячки Оля прийшла його навідати, неабияк підбадьорило хлопця. А коли з’ясувалося, що вони обоє з Хмельницького, то позитивним емоціям бійця не було меж! У чужій країні, без знання мови, з важкими пораненнями побачити зовсім незнайому людину, котра прийшла зі щирим серцем підтримати – багато означає. Згодом Оля познайомилася зі ще одним пораненим українським військовим, котрого також привезли на лікування в це німецьке місто. І якщо Данила супроводжувала рідна людина, то Петро, так склалися обставини, прибув сам.
Кількості сплетених нашоломників загалом Ольга не рахувала, але зізнається, що вже цього, 2025-го, року використала для цього понад два десятки мотків пряжі.
Перекласти з німецької на українську слова медперсоналу, розрадити, випрати речі, нагодувати чимось домашнім, зокрема улюбленим борщем – ці та подібні завдання Оля разом з іншими волонтерками взяла на себе. Так і складне лікування переживати легше, якщо в незнайомій країні можна почути рідне слово підтримки. А її п’ятирічного сина Петро вже вважає своїм щирим другом, час від часу приберігає для хлопчика гостинець з лікарняного меню. Яблучко, варення чи ще якийсь смаколик від сміливого українського воїна – справжня нагорода для малого. Адже його виховують з любов’ю до України в серці, якою наповнене серце і його мами. Інакше не віддавала б стільки свого вільного часу волонтерству, допомозі України, аби та вистояла в цій війні.