«Саша має сьогодні вийти з позицій», – міркувала дружина. Тож телефон не полишала навіть сапаючи. Аж вмить охопив такий безмежний сум. Стало якось страшно, тривожно й одиноко. Сіла просто посеред городу й розплакалася. Знайомим рингтоном розрядився мобільний. «Мамо, мамо, це правда?» – ридала в слухавку старша донечка Анна, офіцерка поліції. «Що, доню?» – і так злякалася, припустивши, що, певно, щось із братом, яких троє із чотирьох пішли боронити рідну землю. Що якийсь фатум може статись із чоловіком, й припустити не могла. Бо ж за кілька днів той мав прийти в довгоочікувану відпустку. Але невідворотне все ж сталося. 43-річний гранатометник 10 окремої гірсько-штурмової бригади Олександр Стрижеус із Заболоття Вараської громади, що на Рівненщині, загинув 13 травня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу Роздолівки на Донецькій Бахмутчині.
16 лютого 2022 року Олександр традиційно повернувся з рідної домівки до Польщі на роботу. Чоловік, який прагнув найкращого своїм трьом донечкам й дружині, майже все доросле життя гарував на заробітках. Хоч за фахом був тракторист-машиніст і слюсар-ремонтник, з багатьма роботами, надто в будівельній галузі, був, як мовиться, «на ти».
Вам також може сподобатися
Хоч строкової служби за плечима не мав (через травму голови, отриману в дитинстві: збила машина, не дозволяло здоров’я), повістка не забарилася. Коли повернувся додому й пішов до військкомату, після обстеження кількома медичними фахівцями сказали, що ще необхідна консультація невролога через оту давню травму. Але його доведеться зачекати. «Так, – гортає такий короткий літопис його війни дружина, – за нього забули аж до кінця року. А 12 січня 2023 він вже був мобілізований. Рівно за два місяці уже був на Донеччині. Ще встигла перед відправленням поїхати на полігон. Ще зібрали найнеобхідніше: плитоноску, якісні форму і берці… Тепловізор згодом допоміг придбати брат доньчиного нареченого».
Коли в жовтні приїхав у першу відпустку, рідні помітили, що суттєво змінився, посмурнів, постарішав, раніше аж надміру запальний, став незвично спокійним, поміркованим й виваженим. Змушений вбивати й приречений втрачати, він абсолютно переосмислив цінність життя, стверджуючи, що найосновніше в житті кожної людини – сім’я. Стосовно ж пекла, про яке старався мовчати, проте те всеосяжно володіло всім його єством й думками, лиш лаконічно констатував: «Як не ми їх, то вони нас, а потім наших дітей». А від орківської нечисті віддаляла лиш річка.
Кілька разів, як була можливість в кількаденні проміжки між виходами на позиції, Руслана їздила в Краматорськ. Там винаймали квартиру…
Перед Великоднем Саша набрав кохану з наполегливим проханням приїхати. «От подумай, – пробувала настановити, – ну нащо, якщо за кілька днів у тебе відпустка? Мене проведеш, а через шість днів приїдеш сам?» Але він не відступав. Залишила чотирирічну Емілію на уже майже дорослу Вікторію, яка закінчила те ж училище, що й татусь, лише за фахом бухгалтер-обліковець, забронювала квартиру й подалася.
«Якби ви бачили, з яким вишуканим букетом мене зустрів, – тамує сльози сильна жінка. – Навіть додому хотілося його привезти: так довго не в’янув. Ми гуляли містом. Якісь такі були емоційно щасливі й щемні години, ніби в глибокій юності. Але мене дуже насторожило, що чоловік став дуже-дуже схожим на обличчі на своїх покійних неньку й трьох братів. У нас ж бо кажуть, що якщо людина стає неймовірно схожа на мертвого родича – не на життя. Якось, притиснувши міцно, пекельно переживаючи втрати, сумно мовив: «З ким же буде моя Русланка, якщо мене не стане».
А ще кілька разів попросив вибачення, що не одразу зрозумів, що основа життя – сім’я, що через заробітки так мало був із ними. Зізнався, що дуже їх любить». І якось так приречено опустив очі, коли махала з вікна вагона, як привів її на вокзал, попросивши побратимів зачекати у машині. «Такий дивний у нього погляд, – аналізує нині вдова, – ніби на якійсь межі, ніби немає планів на майбутнє».
За тим проводжанням мали бути шість днів на позиціях, за якими – десятиденна відпустка. До відсутності зв’язку впродовж діб на бойових, про які попереджав, дружина звикла. Лиш якщо узгоджений час затягувався на добу-дві, починала бити на сполох. Того дня нічого не передвіщало біди, утім…
Ніколи більше Олександр не заварить своїм принцесам традиційної сімейної кави, особливий смак якої був навдивовижу життєдайним. Не обійме, не підтримає. Не поїдуть більше разом збирати-шукати бурштин, чим займалися чи не усі полісці по завершенні офіційних розкопок. Камінчик цієї породи з дозволу капелана поклала в труну…
Понад півтора року вважається зниклим безвісти наймолодший брат Руслани. «А він ж бо був мені як син», – скрушно зітхає, бо їй так важко осягнути: чого ж так зухвало збиткується над їхньою родиною війна.
