Вона щоранку одягає його фліску, що так щемно, попри плин часу, зберігає найрідніший у світі запах (вона ніколи її не пратиме). Заварює каву (колись, до проклятої цієї війни, це він, лиш прокинувшись, готував дві порції). І розмовляє (планує день і виливає біль). З його світлиною. Його – нема. П’ятирічний синочок й дванадцятирічна донечка знають, що на небі. А у неї й найрідніших найзаповітніша мрія – похоронити. Бо 15 лютого минув рік з моменту загибелі, а тіло досі на полі бою. Його війна скінчилася. Розпочалася її: цілою вервечкою судів доводила, що він не зниклий безвісти, як написано в офіційному документі, – загиблий. Відео, де цей найфатальніший момент чітко зафіксовано, прикріпили до справи аж через чотири місяці. Вона досі оббиває пороги усіх установ і відомств, долучається до всеможливих акцій. «Я готова придбати будь-яку техніку, аби вивезли нею тіло з окупованої території, – нестримні сльози нещадно зрошують обличчя молодої вдови. – Втім, ризикувати чиїмись життями в жодному разі не хочу». Вона заздрить тим, хто має змогу прийти до могил найрідніших. Тому бере його портрет і соняхи (він завжди дарував їй соняхи) та йде на Марсове поле, що на Личаківському кладовищі у Львові…Старший лейтенант Андрій Бєляєв на позивний «Білий» загинув 15 лютого 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу села Вербове Запорізької області. Офіцеру назавжди залишилося 40 років.
Єдиний до серця ключ
Вам також може сподобатися
Вони познайомилися, коли в обох за плечима вже були невдалі шлюби. Обидва регіональні менеджери потужної компанії. Він, уродженець П’ятихаток, що на Дніпропетровщині, відповідав за свій регіон. Вона – за Львівщину. Спілкувалися виключно по роботі, пригадує Роксолана. «Мене взагалі вже давно жартома називали чоловіконенависницею, – усміхається. – Воліла жити задля донечки, якій на той момент було п’ять. Та й Андрій мені видався надто серйозним, виваженим, навіть строгим. Але, оскільки був дуже розумним, нерідко зверталася до нього по консультацію. Згодом він став моїм керівником».
У них була гарна й щаслива сім’я
Як сталося так, що небавом одне без одного не те що не уявляли життя, дихати не могли – хтозна. Доля. «До цього кроку я підходила дуже виважено, – гортає ще такі щасливі миті нині безутішна жінка. – Дуже переймалася за Єву. Утім, і коханий, і вся його сім’я одразу прийняли її як рідну. Андрій дуже багато читав, прищепивши цей потяг донечці. Він сипав дотепними жартами. Був родзинкою будь-якої компанії. І я завжди пишалася, що я його дружина. Оті сім років, що відміряла нам доля, були найщасливішими у моєму житті. «Я вже в школу ходив, коли ти народилася», – стверджував, адже на сім років старший. Тому завжди оберігав і леліяв. Я була за ним такою, знаєте, принцесою. Він ніколи не розмежовував домашні обов’язки на чоловічі і жіночі. Не гребував ні підлогу помити, ні прати, ні прибрати, любив балувати нас власно приготованими смаколиками. Як він радів, коли сповістила йому, що ношу під серцем дитину. «Я не хвора, я вагітна», – нагадувала щоразу, бо оточував гіперопікою. Коли народився Дем’ян, чоловік був на сьомому небі від щастя. І в усьому з ним допомагав. «Чому ти встаєш?» – запитувала його вночі, коли прокидалася годувати. «Ну хоч подам тобі його й посиджу біля тебе», – відповідав. У нас була сімейна традиція – ми всі тільки разом сідали вечеряти. Відставляли телефони й обговорювали, як минув у кожного день. Дем’ян щось агукав. А потім грали в настільні ігри або читали. Ми лишали дітей з мамою і ходили на побачення. Ми літали на літачках і розмальовували картини. Ми всі разом багато подорожували, ходили в зоопарк, на ковзани, на самокати, на природу. «Як добре, що ти все знімала на відео», – сказала після втрати його мама. Бо ми тепер їх завжди переглядаємо. Коли сину десять місяців було, я вирішила піти на іншу роботу. «Ну якщо ти цього хочеш, давай спробуємо», – констатував й відрегулював свій робочий графік так, щоб завозити і забирати дитя з садочка. За кілька місяців я ту роботу залишила. Коли сину два роки сповнилося, пішла у фармацевтичну компанію, де працюю й зараз. Він завжди вірив у мене, як ніхто, навіть більше, ніж я сама. Він дозволяв мені помилятися і завжди підтримував».
«Аби сину не довелося взяти до рук зброю»
Андрій, дипломований економіст, мав за плечима військову кафедру. Боронити Україну поривався ще у 2014-му. Тоді завернули за станом здоров’я. Пекельного для всіх українців світанку 2022-го відправив дружину з дітьми до її батьків, у інший мікрорайон Львова. Сказав, що йде у магазин. Повернувся уже з документами з військкомату. «Я мушу, – пояснив, пригорнувши до себе. – Бо не хочу, щоб моєму сину колись довелося взяти до рук зброю. Та й подивися, кого беруть – зовсім дітей. Вони ж бо ще життя не бачили». Відправив рідних на Закарпаття. За кілька днів за розподіленням потрапив туди ж: доєднався до військової частини 3115 Національної гвардії України.
…«Не приїзди до мене так часто, – прохав кохану командир взводу, а згодом і роти. – Бо вже хлопці косо дивляться». «Та якби ж я знала, що його не стане, я б розбила там намет», – міркує нині Роксолана. Жінка почала активно волонтерити: придбавши дегідратор, виготовляла бійцям м’ясні джерки. Андрієва сестра теж надсилала брату і його бійцям все необхідне.
«Білий» писав рапорт за рапортом з проханням відправити його на передову. Навіть придбав бронежилет і всю необхідну амуніцію. Але знайти заміну фаховому й відповідальному офіцеру було не так легко. Утім, наполегливий патріот таки свого досяг: у складі 14-ої бригади оперативного призначення «Червона Калина» заступник командира роти у грудні 2023-го був вже на нулі.
«Я ж командир»
Перед останнім у своєму житті відрядженням встиг заїхати до матері з бабусею на Черкащину. «Я досі шкодую, що коли чоловік був останні три дні вдома, мусила поїхати на одноденну конференцію, – плаче Роксолана. – Ще промерзла в дорозі. Як приїхала, він мені всю ніч чаї заварював. Проте, напевно, так циклічно мало завершитися його спілкування з дітьми: він всенький день провів з ними, вони ходили в кіно, кафе і парк. Вони набулися разом. Востаннє».
З гарячого Запорізького напрямку Андрій завжди намагався давати про себе знати і незмінно запевняв, що все добре. «Я ж командир, – заспокоював кохану. – Тож на позиції не йду». Це вже згодом вона дізнається, що не раз був на волосині від смерті, що не лише завжди ходив на бойові завдання, а традиційно виходив з них заключним.
На Новий рік дружина з кумом надіслали йому систему РЕБ, з коштами допомогли друзі-родичі. На початку лютого Андрій захворів. Пневмонія. Колеги дружини допомогли зібрати необхідні ліки. А він, щось ніби відчуваючи, знайшов хвильку, щоб зв’язатися з усіма по відеозв’язку. 14 лютого привітав з Днем закоханих й пообіцяв набрати згодом…
Відправлену посилку забирав уже не він. Зв’язку не було. Старлінк вийшов з ладу, хотілося вірити. І хоч чоловік інструктував, що бити на сполох слід, коли діб п’ять не буде на зв’язку, почала писати-телефонувати усім, чиї номери мала. Повідомлення, відправлене головному сержанту, засвітилося двома фіолетовими галочками: отже, прочитав. Але мовчав. «Ваш чоловік загинув», – висвітлилося небавом на екрані, як їхала за кермом…
Вже тільки в світлинах той спомин про щастя
Уже ні крапельки надії
Вона довго не наважувалася подивитися оте фатальне відео. Проте мусила. Адже коханий офіційно вважався зниклим безвісти, бо тіло на окупованій території. Страшні слова за кадром: «Він двохсотий». Останній його порух…
«Більш толкового командира, ніж ваш чоловік, я не зустрічав», – сказав, зустрівши Роксолану на кладовищі, заступник командира його попередньої частини. І ця гордість, попри нестерпний біль, гріє душу. А маленька його точна копія щоразу, задивляючись на зорі, між якими нині живе тато, раз по раз запитує, чи надіслали йому його малюнки. А у невеличкій кімнаті Роксолана створила маленький музей направду великого українця. Там фляга з водою, усі його речі, передані з фронту. Там гільза – на його честь хлопці у його день народження салютували. Її розмалювала майстриня. Там мотанка з його позивним. Там – увесь він. А з ним назавжди частина її серця, вирваного без наркозу.
Коли нема могили, приходять до портрета
Роксолана таки здійснила їхню спільну мрію – вступила на вечірню форму навчання до Львівської медичної академії імені Андрея Крупинського. Працює. Виховує двох діток. Ходить з його портретом на Марсове поле і на… похорони військових. На крайньому з них упала… «Коли ж ми його похороним?» – риторично запитує мама. Дуже хочеться, щоб швидше.
