«Ялинкові прикраси в нашій родині завжди купував мій тато, – пригадує Людмила Лебідь. – Адже був великим поціновувачем різдвяних свят і традицій. В дитинстві від тата я завжди отримувала найкращі скляні кульки, різні фігурки, гірлянди… Згодом це перетворилось на велике захоплення. Проте свого часу тата не стало, скляні іграшки з роками билися, тьмяніли, їх ставало менше, і ми з чоловіком почали збирати свою колекцію ялинкових прикрас. Багато привозили з подорожей, також значну частину я виготовляла власноруч».
Зі своїми творіннями Людмила Лебідь є частою учасницею різних виставок та ярмарків. Фото з архіву майстрині.
Виготовляла сама, бо рукоділлям Людмила захоплена з дитинства. Серед її захоплень з ранніх літ – плетення мереживних янголів, валяння з вовни, декупаж, шиття ляльок…
«У 2020 році я натрапила в інтернеті на гарнюні маленькі фігурки дітей у валянках, замотаних у теплі хустки, ніби з 1940-х років, – розповідає про те, як почалося її захоплення ватяними іграшками Людмила Лебідь. – Прочитавши про них детальніше, дізналася багато про артілі, різні мануфактури, які створювали ялинкові прикраси з вати. Одразу ж захотіла таких маленьких «діток» мати на своїй ялинці. Проте придбати їх було важко. Оскільки старовинні, яким близько 100 років, не продавалися, а були переважно в приватних колекціях, а ті, що продавали, були в жахливому стані. Це спонукало мене самотужки взятися за створення ватяних іграшок. Озброївшись терпінням і великою кількістю вати, за допомогою клейстеру з крохмалю почала пробувати ліпити сама. Перші, звичайно, не виходили, бо вата насправді не такий простий матеріал, як здається, і потрапляли в смітник. Проте згодом мої творіння ставали все кращими й кращими…»
Своїм творчим захопленням майстриня не зраджує й нині, хоча основна робота забирає багато часу і сил – Людмила Лебідь працює в університеті, викладає іноземні мови. Проте, як сама зізнається, навіть коли багато роботи, любов до творчості перемагає і всаджує її ліпити іграшки навіть уночі, якщо в цей час прилетіла муза. Або під час літньої відпустки – коли більше вільного часу, то й занять неспокійним творчо рукам та бурхливій уяві Людмилі знаходиться більше. Вона також ліпить іграшки, валяє з вовни сумки та взуття, в’яже одяг, шапки, шалі, вишиває бісером сорочки, виготовляє шкатулки, декорує пляшки з напоями.. Переважно всі речі потім роздаровує друзям та рідним.
Проте, коли почалася велика війна, то майстриня взялась активно долучатися власними виробами до збору допомоги для ЗСУ. Точніше, не одразу. У перші дні російського вторгнення, як сама пригадує, нічого не хотілося робити руками, навіть думки такої не виникало. Проте трохи згодом, коли побачила, що інші майстри та майстрині влаштовують благодійні аукціони, ярмарки, донатять на армію кошти від продажів своїх виробів, таке бажання народилося і в Людмили. Нині багато своїх робіт вона пропонує для продажу, в допомогу ЗСУ. «Це ж наша спільна справа! – переконана Людмила. – Кожен і кожна робить те, що може. Я перебуваю в Україні, нікуди ні на день не їхала. Як же я поїду? В мене ж студенти, родина, дві собаки… Стосовно різдвяних ярмарків, то нині з цим трохи важко, адже дошкуляють тривоги, відімкнення електрики… Проте у Різдвяний час всі ми трохи віримо в диво. А українці мають спільне єдине бажання, хай би воно здійснилося…»
