– Хлопці, ноги не чую. У мене є нога? – не вгавав Славко, тамуючи нестерпний біль, зливаючись холодним потом від передчуття, що кінцівки таки нема, але сповнюючись ледь жевріючою надією на ствердну відповідь. Лівою рукою він притискав до живота праву, що висіла, напевно, на єдиній жилочці: вкупі це криваве місиво піксель тримав. Двоє побратимів несли-волокли його на вітрівці, знятій з одного з них: вирував пекельний і тривалий бій. Переглянулися. «Живий і добре!» – скупо витиснув з себе Дмитро. «В нас троє на щиті, Славку. А ти про ногу? Хоч би совість мав!»
Хотів щось сказати, та втратив свідомість. До тями прийшов у шпиталі. В післяопераційній.
– Лікарю, у мене що, ноги нема? – запитав, хапаючи вустами повітря, мов надію.
– Нема, сину, – опустив очі сивий немолодий виснажений чоловік. – Праву ногу довелося відрізати вище коліна. Руку ж повністю. Але ти не переймайся, з такими вадами й до ста живуть.
– Лікарю, я вас благаю, нехай це лишиться між нами, введіть щось, щоб не прокинувся, – молив слізно. – Кому я потрібен? Тягар. Я сирота. В сиротинці зростав. А оце до війни закохався. З Тетянкою в цивільному шлюбі й року не прожили, як війна почалася. Я все обіцяв: приїду, розпишемося. Але ротації ще жодної не мав. Богу подяка, що не розписалися. Вона молода. Їй ще жити і жити. А я вже що? А я вже лиш тягар.
– Не кажи дурниць, – сказав лікар, допомагаючи молодшому персоналу перекладати Захисника на ноші. – Дасиш мені номер коханої, я її наберу. Втішу, що ти живий. Ти ж кілька днів не на зв’язку. Вона, бідна, вже всі очі виплакала.
Привезли в палату. Біла стеля, білі стіни. Кілька ліжок довкруж. На двох лежать хлопці під крапельницями. На двох інших – сидять. Один читає. Другий розмовляє по телефону. Біля двох сидять жінки. Одна старенька. Отже, мама. Інша – зовсім юна: дружина чи сестра.
– Славко! – сказав, як годиться, розпочинаючи знайомство, і стало нестерпно боляче: руки, щоб подати, нема. Троє бодро відрекомендувалися. За четвертого відповіла чи то дружина, чи сестра. Бо він мовчав. Водив очима і мовчав. Роззирався зі свого ліжка мовчки. Збагнув: у палаті всі хлопці з ампутаціями.
– Клята війна! – вирвалося мимоволі.
– Сину, ти вже мамі телефонував? – запитала немолода жінка, яка сиділа біля прооперованого сина. У того теж дві ампутації: лишився без двох ніг.
– Нема у мене мами, – відповів скрушно. – А хто знає, де мої речі?
– Запитай у медсестрички, коли забіжить, – відповів хтось з хлопців.
– Там все скривавлене було, – знітилася юна медсестричка. – Ми викинули. Волонтери новими речами забезпечують.
– Там фото мало бути, – мовив безнадійно. Швидше сам до себе.
– Зараз запитаю у тих, хто був на зміні, коли вас привезли, – дівчина вискочила з палати.
– Ось, є, – за кілька хвилин внесла гордо. – Наші спритні волонтери зробили з розмоклого від крові нове і навіть його заламінували.
– Моя Тетянка, – притиснув світлину до серця, а затим до вуст.
– Набрав уже її? – запитала все та ж старша жінка.
– Ні. Й не збираюся, – запевнив. – Вона повинна бути щасливою, а не каліку бавити. Хай ліпше думає, що я загинув. Потужить-потужить, та й заміж вийде. Дітей народить. Житиме щасливо. Вона заслуговує. Вона – найкраща.
– Ти набери її, козаче, – озвалася та, зовсім юна, що сиділа біля мовчазного пораненого. – Я ось свого Колю й без рук любитиму. І дякуватиму Богу, що він мені його живим вернув. А кінцівки, розумієш, протезують. Стільки сучасних методик є, що тобі й не снилося. Я дізнавалася. Волонтери вже за все домовилися. Ось гострий стан знімемо, рани заживуть й гайнемо за кордон протезуватися.
– Славку! Рідний! Ти живий! – розпашіла Тетяна, незважаючи на оточення, впала навколішки біля коханого. Позаду стояв сивий втомлений лікар.
– Ти як тут? – запитав здивовано, а сам не міг поворухнути навіть тими кінцівками, що лишилися – знерухомило.
– Куди я лиш не зверталася, – продовжувала, плачучи. – Через соті руки вийшла на Дмитра, що виносив тебе з поля бою. Він і розповів, де ти.
Вона хотіла зняти з нього простирадло.
– Не смій! – крикнув на неї так, що самому стало соромно. – І взагалі: їдь додому. Я кохаю іншу.
Відійшла. Зблідла. Лікар поставив руку їй на плече.
– Якщо ти про ампутації, – знайшлася швидко, – то я знаю. І я тебе таким люблю. А разом ми здолаємо усе.
В цей момент до палати зайшов хлопець на протезі. Ветеран сучасної війни, він обрав для себе таку місію – вселяти віру в себе людям, які зневірилися. Власним прикладом.
– У тебе все вийде, Славку, – сказав і вселив надію.
Тетяна не відходила від ліжка коханого. Невдовзі його протезували. До протезів звикав довго і болісно. Проте нині допомагає тим пораненим, які зазнали ампутацій, і власним прикладом доводить: життя не скінчилося, просто – змінилося.