Того чорного для українців світанку Ніна Ярошенко з Городка, що на Поділлі, якраз вже доїздила до Італії (зо два десятки років трудилася там, й після піврічної відпустки вдома повернулась на вмовляння роботодавців). «Україну бомблять», – констатували водії. «Паніка. Сльози. Розпач, – пригадує Ніна Володимирівна. – Серце затерпло. Одразу подумала про зятя: він же боронить країну з 2016-го». Набрала сина, який протягом останніх кількох років працював у місцевому підприємстві з виробництва напівфабрикатів. «Я у військкоматі», – почула і закам’яніла. Відмовляти не стала: знала – не переконає. Дуже боялася, адже розуміла, що у нього – сміливого, мужнього, справжнього, доброго, чесного, який ніколи не рахувався зі своїм часом, щоб завжди прийти на допомогу іншим, підставити плече, – за спиною навіть не було армійської служби: здоров’я не дозволяло. «Та й що я могла сказати, – ніяк не втамує пекучих сліз, що вже більше двох років не знають стримку. – Хай чиїсь ідуть, вмирають, а я свого за плечі сховаю?»
Вадим Ярошенко любив життя
Вам також може сподобатися
…Навчання. Розподіл до 128-ї бригади. Мукачеве. Рівненщина. Херсонщина. Запеклі бої. Контузія. Шпиталь… Втім незмінно переконував неньку, що все добре, жартував, що поїв і що тепло. «Сину, чому все містечко знає, що ти у шпиталі після важкої контузії, а я ні?» – запитала, дізнавшись болючу звістку. «А чим би ти мені допомогла?» – відповів по-чоловічому скупо. Мама була переконана, що після десятиденного лікування у шпиталі Кривого Рогу сина відпустять на реабілітацію. «Я їду туди, на нуль. За мною приїхали хлопці», – констатував у день виписки. «Чомусь його голос мені таким видався страшним, ніби з могили говорив. То я згодом зрозуміла: то вже тоді такий був знак», – міркує осиротіла ненька, щомиті гортаючи пережите. Знайшла собі заміну на роботі. Спакувала валізу. Взяла квиток. На суботу. Хотілося птахою летіти в Україну, щоб добитися бодай кількаденної побувки сина вдома. В четвер його набрала. Сказав, що їдуть на завдання, попросив зателефонувати якомога пізніше. У п’ятницю набрав зять: «Мамо, ви тримайтеся. Але сповіщення ще немає…». «Якого сповіщення? Ромо, ти що?» За кілька хвилин телефон, як небо грозою, розрядився найстрашнішим у світі повідомленням. Дівчата допомогли знайти автобус «на вже».
… Старший оператор розвідувального взводу стрілецького батальйону 34-річний Вадим Ярошенко загинув 10 листопада 2022 року: виконуючи бойове завдання на Херсонщині, підірвався на міні.
…Зраненою знесиленою птахою доїхала в Україну, щоб востаннє побачити кровиночку. Чи ж для війни вона його плекала? Водії щиро співчували і не знали, ну як бодай хоч чимось помогти. Від болю хотілося лізти на небо, голосити і тріпати світом. А пам’ять, щемлива материнська пам’ять, змальовувала один за одним такі неймовірно щасливі епізоди синового народження, перших слів і перших кроків, зростання, дорослішання, досягнень і злетів, мрій і планів. З пам’яті не йшла його усмішка. Вадим завжди-завжди усміхався. Здавалося, він просто не вмів ні сердитися, ні агресувати.
Його забирали з пологового у неймовірно сніжний і холодний січневий день. Так раділа з’яві на світ братика на чотири роки старша Світланка. Хворобливий був, пригадує жінка. Астматичний бронхіт добряче потріпав нерви рідним. Утім до трьох років хлопчик подолав недугу й зростав, як і пророкували неньчині колеги, міцним легінем, справжнім козаком. «Вадюша дуже любив природу, – спалахують світлими споминами вицвілі від сліз материнські очі. – На водоймі й купався, й рибалив. А що вже ліс любив! Всі стежки там знав. Товаришував чомусь завжди зі старшими хлопцями. Змалку захопився зброєю, вичитував про неї в підручниках, журналах, а згодом в інтернеті. Коли досягнув віку, коли можна було дозвіл на зброю брати, придбали йому першу гвинтівку. Як з дитям малим носився з нею. Згодом карабіном розжився. Був затятим членом товариства мисливців і рибалок. Попри те що цікавився усім, найбільшим захопленням сина було готувати. Як же він готував! Навіть побратими, які приїздили на річницю смерті, розповідали, що настільки був вправним кухарем: з нічого кулінарні шедеври творив, а що вже на дні народження чи свята вмів накрити стіл – найвправніша господиня позаздрить. «Мамо, навчи мене готувати борщ такий, як ти», – попросив мене, коли їхала в Італію. – Донька моя уже окремо з чоловіком жила. Вадим же залишався з татом, моїми батьками, утім дуже любив дивувати усіх кулінарними шедеврами. Я й з Італії йому рецепти слала, а він мені – фотозвіти приготованого».
Оптиміст і добряк притягував до себе дітлахів і пухнастиків
По закінченні одинадцятирічки хлопець у Чернівцях здобув фах кухаря. Затим отримав диплом технолога у Харківському національному університеті харчових технологій. Змушувало життя Вадима скуштувати й заробітчанського хліба. Тому все вмів. А що вже вмів товаришувати і не підводити! Бути непідробно щирим й навдивовижу справжнім. У своїх чотирьох племінниках, дітях сестри, душі не чув. А що вже дітлахи його любили. «Обліплять зі всіх боків, – пригадує Ніна Володимирівна, – те на плечах, те на руках, те на колінах… Син по телефону мені казав, що неодмінно на кілька днів відпроситься у червні 2023-го до Світланки (дуже між дітьми був тісний зв’язок) на сорокаріччя. Просив, щоб й я поїздку запланувала. Хотів, щоб ми всі зібралися. А ми й зібралися усі. Втім значно раніше… Щоб провести найріднішого в останній земний путь. «Ви хоч до голови не лізьте, – просила мене працівниця моргу, коли припала до своєї дитини, яка лежала у труні. – Ви ж знаєте, що він підірвався».
Вадима Ярошенка, який два місяці не дожив до 35-річчя, похоронили на Алеї Слави у Городку. «Ходжу на могилу кожні два дні, – мовить ненька. – Щоб усе йому розказати. Бо так важко й боляче без нього. Мій син ж бо так багато ще не встиг».
Страшна війна щоднини продовжує вкривати голови українських матерів чорними хустинами, на клапті ріжучи серця, довічно стираючи усмішки, до фундаменту рушачи долі.
