«Мамо, продумай, що казатимеш, коли у тебе братимуть інтерв’ю, якщо наступного разу таки стану чемпіоном», — жартував Роман Бузінський зі Стріхівців, що на Ярмолинеччині, повернувшись у 2021-му з Київського ультрамарафону, де посів четверте місце з бігу на довгі дистанції. Хто ж знав-думав тоді, що зовсім незадовго таки дійсно неньці доведеться розповідати журналістам про сина-Героя, і що гордість може так нестерпно боліти. Фаховому історику, краєзнавцю, наставнику, який вмів надихати й гуртував довкола себе учнів, затятому шахісту, наполегливому спортсмену, невтомному волонтеру, учаснику громадської організації «БУР» (Будуємо Україну разом), справжньому патріоту з пелюшок, непоборному оптимісту, який без зусиль ставав душею будь-якої компанії й мав безліч друзів, навіки залишилось 27. Його останній шлях додому тривав довгих 17 місяців – стільки часу минуло з дня отримання батьками сповіщення, що син вважається зниклим безвісти, до можливості його похоронити. 17 найважчих місяців, сповнених пекельного відчаю і хиткої впертої надії, безрезультатних шукань й виснажливих виглядань, сподівань, очікувань і, звісно, молитов.
«Ромчик змалку був дуже позитивною дитиною, – вкотре даремно намагається втамувати сльози, що вже майже два роки не знають стримку, почорніла від горя ненька. – Він був напрочуд енергійним, втім посидючим й наполегливим. Коли ровесники ганяли м’яча чи гралися на перервах, він читав. Захоплювався історією. Передплачував чимало історичної періодики, купував журнали й книги. Осиротіла його добротна бібліотека. Він не сприймав фальші й лицемірства, сповідував справедливість».
І хоча по закінченні школи спершу вступив до коледжу Подільського державного аграрно-технічного університету, щоб піти стезею батька-фермера, у розпалі навчання таки забрав документи й став студентом історичного факультету Кам’янець-Подільського університету імені Огієнка. «Історія – то моє покликання», – стверджував. «Уже на істфак Роман прийшов з чудовими знаннями, особливо майстром він був з наполеонівських воєн та військових кампаній Другої світової війни. А про битву під Ватерлоо Рома міг розповідати годинами», – написав знайомий Володимир Ярич.
У 2017-му юнак взяв академвідпустку, щоб в лавах десантно-штурмових військ, з якими підписав контракт, захищати Україну. Утім підвело здоров’я – операція, лікування, реабілітація, комісування… Тож, отримавши диплом бакалавра, працював учителем історії та географії у Глушковецькій гімназії та був керівником гуртка національно-патріотичного виховання «Джура» у Солобковецькому ліцеї, а також рою «Січові стрільці». «Мої соколята» – так називав учнів наставник, в якому ті душі не чули. У той час активно волонтерив, допомагав відбудовувати житло на сході України. Слідуючи девізу «Вперед і вгору», мріяв продовжити освіту історика у Києві. І коли, вже досягнувши наміченого, мав завозити оригінали документів в Київський національний університет, відтермінував – мав дуже багато нагальних завдань-планів.
Того фатального світанку Роман подався до військкомату. З гордістю опублікував у соцмережах довідку військово-лікарської комісії, що придатний до служби. «27 лютого в свої 27 років син вийшов з рідної домівки, – гортає сторінки пережитого Оксана Дмитрівна. – Озирнувшись, довго дивився на хату. Ми з чоловіком й не помітили. Це вже нам потім сказала моя мама. А це ж бо погана прикмета. Треба було йти, не озираючись». Ніколи не казав, де він. Зі світлин рідні припускали, що, найімовірніше, на Херсонщині чи Миколаївщині. Як «Отче наш», повторював: «У мене все добре». Лише молодшій на шість років сестричці часом розповідав мізерну дещицю реальних подій.
17 квітня 2022-го Роман привітав рідних, які зібралися у татових батьків, які відзначали Великдень, бо були католиками. Наступні дні телефон зрадливо мовчав. «Охопило незвідане досі страшне відчуття, – зізнається ненька. – Так, ніби відмерла частина мене і стало неймовірно порожньо на землі». Телефонували, до кого знали, шукали контакти в соцмережах, хапалися за будь-яку інформацію-соломинку. На четвертий день принесли повістку, що Роман Бузінський вважається зниклим безвісти. Хлопці прохопилися, мовляв, нібито є інформація, що Роман в полоні. «Мій син і полон – речі несумісні, – запевнила Оксана Дмитрівна. – Між неволею й смертю він, нескорений, обере друге». Шукали, чекали. Обходили всі можливі кабінети, телефонували на сотні номерів служб, відомств, громадських організацій, частин. Ті один до іншого відправляли. І так по колу. Лише періодичні дзвінки від шахраїв, що прагнули збагатитися на чужому горі, вселяли нетривку надію. «Передайте мамі, що в мене все добре», – наснився у червні родичу. «Тоді я збагнула: це — все! Син уже з неба повторив звичну для нього фразу, – тамує сльози жінка. – Проте продовжувала вірити, чекати, виглядати… І коли стався збіг ДНК з чоловіковим – не йняла віри. Наполягла, щоб звіряли з моїм. Знову співпадіння. Війна позбавила нас права пишатися здобутками сина, приголубити невістку, няньчити синових онуків. У заключенні написано, що загинув він у день зникнення, поблизу Рубіжного. Але, накладаючи зібрані нами факти-крупинки й обставину, що тіло сина привезли разом із тілами з Оленівки, все ж підозрюємо, що Ромчик був у полоні. Й уявити годі, як над ним знущалися. Ми не знаємо правди, тому й досі звертаємося до всіх, до кого лиш можна, з проханням її віднайти. Через 17 місяців ми похоронили свою кровиночку і… продовжуємо далі чекати додому, до кімнати з десятками виборених кубків і нагород, на рідне подвір’я, до лісу, до школи».
…Цьогорічного 20 січня, на день народження Героя, на фасаді рідної школи відкрили меморіальну дошку, у Маліївцях провели присвячену йому толоку. У Кам’янці-Подільському шахова родина проводила турнір пам’яті. Його пам’ятають. Його люблять. Ним пишаються. Він навіки золотими літерами вписав своє ім’я в історію нескореної України. «Я ніколи не думала, що гордість може так нестерпно боліти», – зізнається Оксана Бузінська.
Яка ж страшна насправді ціна у Перемоги.
